ТЕМА 8. ПРОДУКТИВНІСТЬ І ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАЦІ
8.1. Сутність і значення продуктивності праці.
8.2. Фактори і резерви росту продуктивності праці.
8.3. Показники і методи вимірювання продуктивності праці.
8.4. Поняття ефективності праці.
Основні категорії та поняття
Продуктивність, продуктивність праці, виробіток, трудомісткість, технологічна трудомісткість, виробнича трудомісткість, повна трудомісткість, управління продуктивністю, натуральний метод продуктивності праці, умовно-натуральний метод продуктивності праці, вартісний метод продуктивності праці, трудовий метод, фактори підвищення продуктивності праці: матеріально-технічні, організаційні, соціально-економічні, резерви підвищення продуктивності праці: народногосподарські, галузеві, міжгалузеві, внутрішньовиробничі, ефект, ефективність.
8.1. Сутність і значення продуктивності праці
Продуктивність праці — це результат конкретної праці за певний проміжок часу, що вимірюється кількістю продукції, зробленої за одиницю робочого часу (годину, зміну, місяць, рік), або кількістю часу, витраченого на виробництво одиниці продукції. Продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, затраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку.
Продуктивність праці визначає ступінь ефективності процесу праці. Ріст продуктивності праці виявляється в збільшенні кількості продукції, виробленої в одиницю часу, або в економії робочого часу, затрачуваного на одиницю продукції.
Отже, економія робочого часу є не що інше, як більш загальне вираження росту продуктивності праці.
Загалом, продуктивність праці є найважливішим економічним показником, що служить для визначення плодотворності трудової діяльності працівників — головної продуктивної сили суспільства. Його застосування дозволяє оцінити ефективність праці як окремого працівника, так і колективу підприємства.
При дослідженні питання про економічний зміст продуктивності праці необхідно виходити з того, що праця, затрачувана на виробництво тієї або іншої продукції, складається з живої праці, що витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції, і минулої праці, упредметненої в раніше створеній продукції, використовуваної у тому або іншому ступені для виробництва нової продукції (сировина, матеріали, енергія — у повній мірі; машини, споруд, будинку тощо — частково).
Реальною функцією живої конкретної праці є не лише створення нової вартості, але і перенесення робочого часу, матеріалізованого в речовинних елементах виробництва, на знову створюваний продукт. Тому продуктивна сила конкретної праці характеризується його здатністю створювати нову споживчу вартість потрібної якості і зберігати при цьому минулу (упредметнену) працю. Таким чином, продуктивність праці відбиває ступінь корисного використання не тільки самої живої праці, але і приводить у рух кошти виробництва, тобто може характеризуватися витратами як живої, так і сукупної (живої й упредметненої) праці. У зв'язку з цим розрізняють поняття: ріст продуктивності живої (індивідуальної) і ріст продуктивності суспільної праці (тобто усієї праці: як живої, так і минулої), про що не можна судити лише з огляду на економію витрат живої праці на даній ділянці виробництва.
Так, загальна тенденція зростаючої продуктивності праці проявляється у тому, що частка живої праці в продукті зменшується, а частка упредметненої праці (у вигляді сировини, матеріалів, палива, електроенергії і т.д.) зростає, але так, що загальна сума праці, що закладена в одиниці продукту, скорочується. У цьому і полягає сутність підвищення продуктивності суспільної праці.
Зміна співвідношення між витратами живої й упредметненої праці може відбуватися по-різному в залежності від рівня розвитку продуктивних сил. При переході від ручної праці до механізованої витрати живої праці на одиницю продукції різко знижуються, а витрати минулої — збільшуються. На вищому етапі науково-технічного прогресу, коли одні машини заміняються іншими, більш досконалими, відбувається одночасне зниження витрат і живої, і упредметненої праці на одиницю продукції, але витрати живої праці знижуються в більшому ступені, ніж витрати минулої праці, тому частка живої праці в продукті зменшується, а частка минулої збільшується. Звідси, чим вище рівень технічної озброєності праці, тим більшу роль у його економії буде відігравати скорочення витрат упредметненої праці.
Ріст продуктивності суспільної праці може відображатися в наступних основних формах:
скорочення витрат праці на одиницю виробленої споживчої вартості, що виражається в економії матеріальних і трудових ресурсів;
ріст маси споживчої вартості, виробленої в одиницю часу, що відображається не у витратах, а у результатах праці;
суспільної праці (тобто усієї праці: як живої, так і минулої), про що не можна судити лише з огляду на економію витрат живої праці на даній ділянці виробництва;
пов'язані з реконструкцією, модернізацією виробництва, підвищенням якості продукції тощо.
Підвищення продуктивності праці завжди мало вирішальне значення для розвитку економіки країни.
В умовах становлення справді ринкових відносин, особливо поширення таких прогресивних форм господарювання, якими є колективний і орендний підряд, перетворення державних підприємств в приватні, орендні, кооперативні, акціонерні, змішані, спільні за участю іноземного капіталу й інші, без радикального підвищення продуктивності праці неможливо досягти істотних результатів у збільшенні обсягу продукції, що випускається, зниженні її собівартості (збільшенні прибутків), підвищенні заробітної плати тощо. Зокрема, активізується увага щодо налагодження випуску та нарощування обсягів виробництва науково-технічного продукту.
В Україні щодо підвищення продуктивності праці та в цілому й економіки є ще ряд невикористаних резервів та можливостей, а саме:
суттєве розширення як чисельності, так і активності сфери підприємництва;
збільшення питомої ваги кінцевого продукту;
проведення активного технічного переозброєння та реконструкції підприємств;
застосування прогресивних технологій;
використання сучасного обладнання;
підвищення наукоємності продукції;
зниження ресурсо- та енергомісткості продукції;
підвищення кваліфікаційної підготовки виробничого персоналу;
дотримання технологічної дисципліни та культури обслуговування;
підвищення уваги до якості продукції у кожній ланці — від виробника до споживача;
зниження рівня травматизму (особливо у вугільній галузі).
8.2. Фактори і резерви росту продуктивності праці
Закономірний характер підвищення продуктивності праці не означає, що потрібний для народного господарства ріст продуктивності праці може бути досягнутий, зокрема, розвиток приватної власності, упровадження повного госпрозрахунку і самофінансування, оренди й орендних відносин, важливо знати, які фактори впливають на підвищення продуктивності праці, які з них гальмують його, які наявні шляхи і резерви росту. Тому при вивченні питань продуктивності праці необхідно розглянути всю сукупність факторів, шляхів і резервів росту продуктивності праці.
Фактори росту продуктивності праці — це ті рушійні сили, або причини, під впливом яких змінюється її рівень.
В якості такої сили (факторів) виступає: технічний прогрес, удосконалювання організації виробництва, управління працею тощо. Різноманіття конкретних шляхів і засобів досягнення більш високої продуктивності праці викликає необхідність розробки класифікації факторів росту продуктивності праці.
Дія факторів росту продуктивності праці залежить від природних, суспільних, екологічних і матеріальних умов, у яких вони проявляються і реалізуються.
Природні умови характеризуються багатством і особливостями залягання природних копалин, родючістю ґрунту, кліматичними особливостями районів тощо.
Суспільні — визначаються соціальним ладом, характером виробничих відносин, розвитком господарського механізму.
Екологічні — характеризуються природоохоронною діяльністю, умовами праці на всіх рівнях.
Матеріальні умови знаходять вираження в ступені розвитку продуктивних сил суспільства, рівня життя населення.
Фактори росту продуктивності праці можна об'єднати в три групи:
матеріально-технічні фактори, що залежать від рівня розвитку і ступеня використання засобів виробництва, у першу чергу знарядь праці, від їхньої якості (науково-технічний прогрес);
організаційно-економічні й управлінські фактори, що залежать від ступеня розвитку форм організації суспільного виробництва;
соціально-психологічні фактори, пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві.
Означена загальнотеоретична значимість класифікації полягає в тім, що вона дозволяє розкрити природу продуктивності праці, визначити потенційні співвідношення між факторами, що впливають на зміну її показників, виявити специфічні особливості в дії окремих факторів
Водночас, класифікація факторів важлива ще тому, що вона дозволяє перейти від простої реєстрації змін у рівні продуктивності праці до активного виявлення причин, які обумовили ці зміни, а отже, до виявлення невикористаних резервів. Дослідження факторів необхідно також для більш точної оцінки успіхів в галузі підвищення продуктивності праці. Не знаючи, з чого складається загальний приріст продуктивності праці, таку оцінку дати важко, тому що фактори, що впливають на продуктивність праці, далеко не рівноцінні та не однозначні. Одні дають стійкий приріст, а вплив інших є змінним. Нарешті, різні фактори вимагають неоднакових зусиль і витрат для приведення їх у дію. Тому досить важливо знати, за рахунок чого відбудеться приріст продуктивності праці.
Класифікація факторів продуктивності праці повинна припускати не тільки їхнє теоретичне обґрунтування, але і розробку такої системи, що охоплювала б усі зміни, що відбуваються у визначеній ланці виробничого процесу, і в той же час забезпечувала б можливість проведення розрахунків щодо визначення кількісного значення цих факторів у підвищенні продуктивності праці в досліджуваному періоді.
Досліджуючи та аналізуючи весь комплекс факторів росту продуктивності праці, їхню функціональну взаємозалежність, необхідно виділити усередині цього комплексу провідну ланку. Такою ланкою є науково-технічний прогрес.
Зокрема, науково-технічний прогрес — це поступальний, органічно взаємопов'язаний у конкретному періоді розвиток науки і техніки, що зумовлює (стимулює) еволюційні та революційні зміни у межах наявного технологічного способу виробництва, а опосередковано — зміни інших елементів економічної системи (відносин економічної власності, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин та господарського механізму), всієї сукупності суспільних відносин (політичних, соціальних, правових тощо).
Водночас, для прискорення науково-технічного прогресу в Україні потрібна корінна зміна структурної й інвестиційної політики, спрямовуючи її в першу чергу на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, упровадження прогресивної технології і новітньої техніки, підвищення частки витрат на активну частину основних виробничих фондів — машини й обладнання. Це дозволить також суттєво скоротити частку ручної праці і тим самим прискорити ріст продуктивності праці.
Всі інші фактори підвищення продуктивності праці діють слідом за змінами в техніці і технології або одночасно з ними.
Велику роль у підвищенні продуктивності праці відіграють організаційно-економічні й управлінські фактори.
До цієї групи факторів відносяться:
удосконалювання форм організації суспільного виробництва (поглиблення спеціалізації і концентрації);
удосконалювання організації праці (поглиблення і розвиток поділу і кооперації праці;
застосування передових методів і прийомів праці; поліпшення нормування праці;
упровадження нових форм оплати і стимулювання праці;
широке застосування сімейного, колективного й орендного підряду й ін.);
удосконалювання керування виробництвом і розвиток господарського механізму (удосконалювання організаційних структур у виробництві і керуванні, планування і ціноутворення;
широке впровадження повного госпрозрахунку і самофінансування; перетворення державних підприємств в орендні, кооперативні, акціонерні, змішані, спільні за участю іноземного капіталу тощо).
У сучасних умовах особливо зростає роль соціально-психологічних факторів росту продуктивності праці, що відбивають безпосередні зв’язки людини з технікою. До цієї групи факторів відносяться: підвищення кваліфікації і загальноосвітнього рівня працівників, поліпшення умов праці, підйом рівня життя, розвиток сфери обслуговування, поліпшення соціально-психологічного клімату в трудових колективах, розвиток методів мотивації і психологічного впливу, ріст творчого характеру в праці, підвищення трудової і суспільної активності шляхом розвитку самоврядування в трудових колективах, раціональне використання вільного часу тощо. Означене сприяє активізації діяльності, створює комплекс умов для оптимального використання трудового потенціалу, усунення обмежень у реалізації здібностей і розвитку ініціативи працюючих, забезпечуючи цим нарощування продуктивності економіки території, а з нею й її прибутковості.
Зокрема, продуктивність економіки території — це її здатність формувати і виробляти суспільно необхідний продукт та економіко-фінансова політика і механізми щодо забезпечення ефективного функціонування підприємницького потенціалу в інтересах розвитку території.
Продуктивність економіки території — це інтегральний результат діяльності суб'єктів господарювання, який відображається через системний ряд кількісних, а в окремих випадках і якісних показників. До категорії визначальних макроекономічних показників продуктивності економіки території відноситься валовий внутрішній продукт (валовий регіональний продукт) та інвестиції в розрахунку на душу населення.
8.3. Показники і методи вимірювання продуктивності праці
Економічне значення росту продуктивності праці в умовах формування ринкових відносин визначає важливість проблем її виміру. Правильний та раціональний вимір рівня і динаміки продуктивності праці в різних галузях матеріального виробництва є важливою умовою успішного рішення завдання максимального підвищення продуктивності праці.
Показники, якими характеризується продуктивність праці, повинні точно відбивати ефективність праці. При цьому важливо врахувати усе, що зроблено за даний період часу. Крім того, одиниця виміру повинна відповідати природі самого поняття „продуктивність праці”, не спотворюючи ні рівня, ні динаміки цього показника.
Вимір продуктивності праці стосується трьох взаємозалежних питань:
економічного змісту продуктивності праці;
визначення показників, що могли б служити кількісною мірою виміру рівня продуктивності праці;
принципів зіставлення показників продуктивності праці в часі та просторі.
Практиці відомі різні показники виміру продукції і витрат праці, застосовуються різні методи і показники виміру продуктивності праці, що зв’язано з особливостями виробництва, застосовуваної техніки, сировини тощо та цілями економічного дослідження. Застосовувані методи виміру продуктивності праці мають свій особливий зміст і водночас вони не виключають, а доповнюють один одного.
Вимір продуктивності праці зводиться, по-перше, до визначення її абсолютного рівня, тобто кількості продукції, вироблюваної в одиницю робочого часу; по-друге, до визначення зміни цього рівня за якийсь період.
Для оцінки достоїнств і недоліків застосовуваних способів виміру необхідно визначити вимоги, що повинні бути пред'явлені до методу обліку продуктивності праці. Так, ці вимоги зводяться до наступного: відповідність одиниці виміру завданням обліку, тобто одиниця виміру не повинна спотворювати показників продуктивності праці; повнота обліку і відповідність врахованого обсягу виробництва фактичному обсягові робіт, єдність методів виміру продуктивності праці, тобто показник продуктивності праці повинен бути наскрізним і порівнянним та володіти наступними властивостями; високим ступенем узагальнення, гнучкістю, універсальністю застосування.