Виходячи з досвіду європейського парламентаризму та українських спроб розробити шляхи вирішення цього питання, можна дійти висновку, що політичною опозицією сьогодні прийнято вважати політичну партію чи групу політичних партій, які не взяли участі у формуванні вищих органів виконавчої влади, ставляться критично до політичної програми, запропонованої діючою владою, та сформулювали власну альтернативну програму дій, а також мають за основну мету конституційними методами досягти влади.
Крім того, важливо підкреслити, що політична опозиція, не репрезентована у представницьких органах, не може посилатися на мандат виборців, а, отже, її політична активність не є легалізована довірою виборців. Цей момент важливий при підготовці законопроектів, оскільки усуває фактично неможливу для виконання необхідність давати чітке юридичне визначення, що вважати політичною опозицією (чи навіть кого вважати політичним опозиціонером) за межами політичних партій, представлених у виборних органах влади, з наступною необхідністю надання правових гарантій кожному такому суб’єктові. Цей підхід може здатися комусь неправомірно жорстким. Проте саме таке обмеження переліку суб’єктів політичної опозиції є ознакою нормального цивілізованого розвитку демократичної системи в країні. Оскільки перебування опозиції у поза інституціональному статусі - як дисидентство, громадські організації, клуби тощо (тобто, не зорганізоване у політичну партію, яка бере участь у виборах різного рівня та отримує довіру певної кількості виборців, чиї інтереси, а не свої власні, вона репрезентує і захищає) - засвідчує, перш за все, низький рівень політичного розвитку суспільства. Тільки представлення опозиції у парламенті є свідченням високого рівня розвитку демократії в суспільстві та й взагалі говорить про рівень цивілізованості країни.
При запозиченні будь-якої із зазначених моделей основними принципами, на яких має ґрунтуватися правове унормування статусу опозиції, мають бути: принцип кооперації («коопераційна модель» співпраці); визнання права опозиції на представництво задля захисту інтересів власних виборців; функціональна тріада «контроль, критика, альтернатива».
Формування законодавчим шляхом та через збагачення парламентських традицій вже класичної для Західної Європи «коопераційної моделі» співпраці влади й опозиції гарантує зменшення ймовірності виникнення ситуації агресивної конфронтації у стінах законодавчого органу. Рамки цього співробітництва та шляхи уникнення політичних конфліктів і повинні бути визначені у вигляді окремого закону про політичну опозицію або в законі про Регламент Верховної Ради та в інших законодавчих документах.
Загалом, співіснування влади й опозиції у «коопераційній моделі» можна охарактеризувати як діалектичну єдність співпраці та війни. Те саме стосується й відносин і всередині опозиційного угрупування, яке може складатися з конкуруючих партій. У випадку прийняття багатопартійної схеми формування опозиції у законі про опозицію повинні бути прописані, відповідно, не лише норми співпраці влади та опозиційного блоку (як було зроблено в усіх проаналізованих проектах), але й права та обов’язки членів всередині цього блоку, пропорційно до кількості отриманих ними мандатів [79].
Право на представництво - це законодавчо закріплена за опозиційною партією чи опозиційним блоком гарантія отримання високих посад у керівництві парламенту, в його комітетах і комісіях, право на оприлюднення у стінах парламенту своєї позиції. Найдоцільнішим тут видається закріплення за парламентською опозицією посад голів тих комітетів, які дають їй можливість виконувати свої основні функції: контролю, критики та альтернативи. Це: Комітет з питань бюджету, Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України, Комітет з питань свободи слова та інформації. Крім того, представники опозиції мають отримати половину місць у цих комітетах. Керівник опозиції повинен мати право на посаду одного з заступників Голови Верховної Ради.
Опозиції також обов’язково повинна бути надана можливість впливати на прийняття порядку денного засідань. Наприклад, за нею може бути закріплено, як у литовському Сеймі, певний день.
Важливим також є надання права на 10-хвилинний виступ протягом засідання Верховної Ради та право на доповідь (співдоповідь) при розгляді важливих питань, перелік яких також має визначатися законом.
Чи не найголовнішою ознакою опозиційності має бути висунення власної, відмінної від урядової, програми політичного та економічного розвитку країни. І в цьому плані доречною здається традиція створення тіньового Кабінету Міністрів, члени якого повинні забезпечуватися необхідною інформацією, а голова тіньового Кабміну має одержати можливість бути присутнім на засіданнях діючого уряду з правом виступу на ньому з кожного питання, що розглядається.
За умови вільного розвитку засобів масової інформації не є необхідним докладне прописування у законодавстві прав доступу представників опозиції до ЗМІ. Виняток можуть становити лише державні ЗМІ.
Всі зазначені заходи є необхідними для забезпечення кількох основоположних моментів здорового функціонування політичної системи. Це: гарантування можливості бути представленими у парламенті України інтересів виборців, які проголосували за опозиційні партії; існування сильної опозиції як умови запобігання тоталітарним зазіханням виконавчої влади; забезпечення мирної, конституційної, з уникненням конфліктних прецедентів, зміни влади у державі; створення конструктивної дискусії навколо політики уряду, що обумовлює поліпшення якості рішень, які ним приймаються, та гарантує захист національних інтересів.
Сильна опозиція - запорука стабільності держави. Існування опозиції створює баланс у політичній системі і захищає країну не тільки від авторитарних крайнощів, але й просто від впливу суб’єктивних чинників при прийняті важливих рішень урядом і парламентом. Крім того, правове унормування статусу опозиції позитивно позначиться не тільки на розвитку парламентаризму в Україні та ефективності роботи уряду, але і вплине на підвищення ролі партій, сприятиме їх посиленню.
Актуальність вирішення питання про опозицію зумовлена ще й тим, що нинішня опозиція (говоримо ж не про конкретне сьогодення, а про історичну перспективу) - це завтрашня влада. І дуже важливо, яким шляхом - мирно чи із застосуванням силових методів - опозиція прийшла до влади. Оскільки згодом це відбивається і на самому характері влади, і на тому, наскільки легко колишня опозиція (якщо вона прийшла до влади конфліктним шляхом) готова позбутися цієї влади. Отже, питання опозиції - це питання майбутнього України.
Зараз на опозиційному полі йде дуже запекла боротьба у двох вимірах. Перший - це чи зможе залишитись БЮТ, партія «Батьківщина» головною опозиційною силою. Чи все ж таки хтось зможе її якщо не посунути, то хоча б відкусити достатньо великий шматок від її електорального поля. З другого боку, боротьба саме за це право називатися новою опозицією і стати новою провідною силою. Йдеться така ж запекла боротьба між тими, хто претендує на звання нових опозиціонерів, нових демократів [97].
Напередодні інавгурації Януковича здавалося, що новій владі не позаздриш із такою опозицією. Але пройшов вже рік, а опозиція не має у своєму активі жодного політичного результату. Тобто опозиція для нинішньої влади виявилася дуже слабкою [98].
Якщо наступний рік буде таким, як
минулий, нинішня українська опозиція ризикує «вимерти», як мамонти. Влада
недарма активно заговорила про зміну виборчого законодавства.
Висновки
Запровадження поняття парламентської опозиції потребує встановлення механізмів захисту прав тих фракцій та народних депутатів України, які не входитимуть до складу коаліції. При цьому слід враховувати, що:
) доцільності у законодавчому визначенні поняття парламентської опозиції не існує, натомість існує потреба у закріпленні гарантій прав тих фракцій і народних депутатів України, які не входять до коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді (парламентської меншості);
) до основних прав парламентської меншості, які мають гарантуватись чинним законодавством, слід віднести насамперед право на заміщення посад керівників окремих парламентських комітетів, спеціальної комісії з питань приватизації, тимчасових слідчих комісій;
) опозиція повинна бути рівноправним суб’єктом політичного процесу. Водночас визначення статусу політичної опозиції має передбачати вимоги й до неї самої, передусім вимогу налаштовуватися на конструктивні форми співпраці, не вдаватися до неконституційних способів протистояння, будувати цивілізовані толерантні відносини з владою;
) повинна мати право висвітлювати свою діяльність на офіційній веб-сторінці Верховної Ради України в мережі Інтернет (на парламентському сайті як мінімум мають міститись відсилання до відповідних веб-ресурсів, в яких міститься критика урядової діяльності та пропонуються альтернативні програми суспільного розвитку) [99].
) необхідно законодавчо врегулювати існування парламентської опозиції в Україні, зокрема, розробити республіканські нормативно-правові акти, що регулюють діяльність парламентської меншості, взаємодію з органами виконавчої влади.
Без сумніву для вітчизняного варіанту найбільш прийнятною є ситуація, коли кількість інститутів парламентської опозиції не буде обмеженою. Розуміючи це 27 квітня парламентарями було прийнято новий Закон України «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» N 2157-VI, у якому зазначено, що «1.Суб'єктами опозиційної діяльності у Верховній Раді може бути депутатська фракція (їх об’єднання) ... 2. Депутатська фракція, яка не є учасником коаліції, може прийняти рішення про опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України. Повідомлення про опозиційність депутатської фракції оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради головою або уповноваженим представником відповідної фракції».
Цей нормативно правовий акт перш за все мав би знаменувати завершення тривалого процесу пошуку власної моделі парламентської опозиції у стінах законодавчого органу, під час якого було зроблено чимало кроків: і в напрямку моноопозиційності, і «депутатської фракції, чисельний склад якої налічує більш ніж половину народних депутатів», і ще ряду цікавих варіантів.
Тепер ми прийшли до плюроопозиційності - моделі, яка, враховуючи всі особливості української політичної системи, є найбільш оптимальною для України.
Підводячи підсумки, слід наголосити, що протягом усього періоду незалежності України велася робота над творенням власного бачення інституту опозиції у представницькому органі, яка ще і досі не завершена. Невдачі всіх законодавчих спроб, які були зроблені парламентарями у цих пошуках, пов’язані перш за все з тим, що у більшості з них автори намагалися скопіювати елементи британського досвіду та перенести їх на вітчизняне політичне підґрунтя без врахування особливостей і вагомих відмінностей між двома політичними системами, яскравим підтвердженням чому була і глава 13 Закону України «Про регламент ВРУ» від 10 лютого 2010 року N 1861-VI (до внесення змін ЗУ«Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 27 квітня 2010 року N 2157-VI ).
Сьогодні, коли ми вже можемо продемонструвати певні власні напрацювання, здобутки і навіть невдачі у побудові української моделі парламентської опозиції, на представників вищого законодавчого органу покладається завдання подальшого селекційного добору найкращих елементів з інших зарубіжних моделей, які б гармонійно співвідносилися з українськими політичними традиціями, культурою, особливостями її політичної системи загалом, та їх поетапне впровадження у вітчизняну практику, яке як результат в майбутньому зможе вилитися в окремий нормативно-правовий акт [100].
На основі вищезазначених фактів можна зробити наступні висновки:
. Існування політичної опозиції є необхідною ознакою демократичних політичних систем, оскільки її поява та розвиток випливають із самої ідеї демократії, яка має передбачати та враховувати всі точки зору, наявні у суспільстві стосовно напрямів державного і суспільного розвитку. Тому політична опозиція є своєрідним віддзеркаленням офіційної влади, яка набуває свого статусу лише в процесі чесної конкурентної боротьби з іншими політичними силами і може бути замінена ними у разі невиконання своїх обіцянок, втрати народної довіри тощо. Внаслідок цього така взаємодія влади та опозиції є важливим свідченням політичного та ідеологічного плюралізму, свободи слова і гарантією забезпечення права громадян брати безпосередню участь у політичному процесі. Це в свою чергу дозволяє визначити рівень демократизації політичної системи, тобто рівень розвитку демократії в країні.
. Опозиція, як будь-яка галузь політичних відношень має свої плюси та мінуси. До позитивних рис можна віднести таке:
сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соціального чи економічного розвитку;
критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям;
розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у суспільстві.
Що стосується негативного, то можна зазначити:
фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;
амбіційні претензії опозиційних лідерів тощо.
. Важливим елементом, який дозволяє покращити діяльність опозиції та підвищити ефективність її впливу на виконавчу владу, є нормативне забезпечення функціонування інституту опозиції. При цьому слід звернути увагу на те, що це - одне з прав людини і громадянина.
політичний опозиція
інституціоналізація
Перелік посилань
1. Термінологічний словник
2. Вікіпедія - вільна енциклопедія
. Мир словарей. [Юридический словарь].
. Стативко Н. / для Главное™ // Что такое оппозиция? Н. Стативко. - 22.03.2010 г.
5. Платон. Философия государства, права, политики / Государство. Законы. Политика. - М.: Проспект, 1998. - 457 с.
6. Чичерин Б.Н. Политические мыслители древнего и нового мира / Б.Н. Чичерин. - Лань, Санкт-Петербургский университет МВД России, 1999. - 336 с.
. Спіноза Б. Теологічно-політичний трактат: Пер. з лат. / Б. Спіноза. - K.: Соломії Павличко «Основи», 2003. - 237 с.
8. Гоббс Т. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданского / Избранные произведения: В 2 т. / Т.Гоббс. - М.: Просвещение, 1964. - Т. 2 - 395 с.
9. Локк Дж. Два тракта о правлении. Кн. 2. / Сочинения: В 3 т.: Пер. с англ. и лат. / Дж. Локк. - М.: Политиздат, 1988. - Т. 3 - 450 с.
10. Монтескье Ш. О духе законов / Избранные произведения. / Ш. Монтескье. - М.: Мысль, 1999. - 353 с.
11. Юм Д. Трактат о человеческой природе, или попытка применить основанный на опыте метод рассуждения к моральным предметам. Трактат о человеческой природе. Книга третья. О морали / Сочинения: В 2 т.: Пер. с англ. / Д. Юм. - М.: Прогресс, 1996. - Т. 1 - 680 с.
12. Кант И. Метафизика нравов в двух частях. 1797 / И. Кант. Критика практического разума. - СПб, 1995. - 394 с.
13. Ламетри Ж.О. Опыт о свободе высказывания мнений / Ж.О. Ламетри. - М.: Мысль, 1986. - 555 с.
14. Гольбах П.А. Естественная политика или беседы об истинных принципах управления / П.А. Гольбах. [Избранные произведения: В 2 т.] - М.: Мысль, 1963. - Т. 2. - 715 с.
. Політологічний енциклопедичний словник: [Навчальний посібник для студентів вищ. навч. Закладів. Політологія]. / Відп. ред.: Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкін, Рудич Ф. М. - K.: Генеза, 1997. - 400 с.
. Колодій А.Ф. Політичний спектр посткомуністичних держав і проблема формування лояльної опозиції (приклад України) ІІ Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика / А.Ф. Клолдій. - K., 1996. - 280 с.