Материал: 100

ЗМІСТ

1. Політика як соціальне явище. 2

2. Генезис, основні ознаки та особливості політичного лідерства. 9

3. Скласти словник категорій теми “Види власті”. 15

4. Література 18

1. Політика як соціальне явище

Що таке політика? Термін "політика" походить від давньо-грецького слова "polis" (місто-держава) та його по­хідних: "politike" (мистецтво управляти державою), "politeia" (конституція), "polites" (громадяни), "politica" (державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття "полі­тика" нема. Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М. Вебер вважав, що політика - це праг­нення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому - це політичні відноси­ни, пов'язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому - керівництво політичною організацією, передовсім державою. Д. Істон розглядає політику як реалі­зований владою розподіл цінностей, а П. Меркл твердив, що у своїх найкращих проявах політика - це шляхетне праг­нення до справедливості та розумного порядку, а у найгір­ших - це корислива жадоба влади, слави, багатства.

Трактування політики, які є в політичній науковій літера­турі, можна згрупувати так:

- політика як процес боротьби за завоювання та утри­мання влади (Н. Макіавеллі, Ж. Бюрдо, М. Дюверже, Р. Арон, та ін.);

- політика як специфічний вид діяльності соціальних суб'єктів, пов'язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справа­ми (М. Ільїн, А. Мельвіль, Ю. Федоров та ін.).

Політика виникла з необхідності підпорядкувати індиві­дуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покли­каний з'ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіо­нальних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулюван­ня, розвиток у певному напрямку. За визначенням О. Семківа, "політика - це діяльність осіб, мікро- і макрогруп та інститутів, спрямована на завоювання і утримання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюєть­ся, нормованою ієрархією підпорядкування".

У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп, які, з одного боку - стика­ються, а з іншого - взаємоузгоджуються. Політика є про­дуктом свідомої довільної, а часом - свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.

Метою політики є забезпечення панування одних сус­пільних груп над іншими, одних інтересів - над іншими, або узгодження соціальних інтересів, забезпечення опти­мального можливого в даному суспільстві та в конкретних умовах здійснення суспільних процесів. Засобами політи­ки є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об'єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

Коли виникла політика як усвідомлений і специфічний вид соціальної діяльності? Є дві точки зору щодо відповіді на поставлене запитання - немарксистська і марксистська. Представники першої точки зору (Д. Пікклз, Р. Даль та ін.) вважають, що політика виникла одночасно з формуванням стійких груп людей, об'єднаних спільними інтересами та цілями. В цих групах виникають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути. Представники марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі класового розшарування суспільства. Основ­ним суб'єктом політики виступає панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики у державі.

У політиці виділяють три рівні її функціонування:

1) мегарівень відноситься до діяльності таких міжнарод­них організацій як Європейський Союз, Організація Об'єднаних Націй, НАТО та ін.;

2) микрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;

3) мікрорінень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).

Розглянемо основні концепції політики. Проблема політики знаходиться у центрі уваги дослідників не одне століття й, зрозуміло, за цей час створено багато наукових концепцій, які по-різному трактують джерела політики, причини її розвит­ку. Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралі­стичні, соціальні пояснення політики.

Теологічний підхід формується в І тисячолітті до н. е.; він зводився до божественного трактування політики. Її джере­лом і регулятором є Бог, а людина - лише виконавець Бо­жої волі й тому не повинна втручатися у політичний про­цес. У середині І тисячоліття до н. е. спостерігається деяка раціоналізація поглядів людей на політику. В творчості Платона та Арістотеля політика та влада виступають ре­зультатом не лише Божественних сил, але й людських праг­нень. Людина іменується "істотою політичною". В епоху Середньовіччя політика і влада виступають як результат по­єднання невидимих надприродних Божественних сил і ко­лективних дій людей. Така тенденція проявляється у-твор­чості соціального філософа й теолога Томи Аквінського.

Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у ми­нуле: й сьогодні багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що влада й політика - від Бога, причому хороший політичний лідер є нагородою за правед­ну поведінку людей, а поганий - карою за гріхи.

Натуралістичний підхід до політики ставить у центр при­родні чинники розвитку політики, а саме природне середо­вище, географічне розташування країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні, біо­логічні, психологічні концепції політики.

Географічні концепції в ролі детермінант політики став­лять територіальні, природні, фізико-кліматичні явища. Зас­новником цієї концепції є французький політичний діяч Ж. Боден. Він створив теорію, яка розкриває вплив на пове­дінку людей трьох типів клімату - холодного, помірного, спекотного. Природні умови, на його думку, зумовлюють особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії; для мешканців рівнин характерні монархії, для жителів півдня -деспотії.

Тісний зв'язок географічної теорії політики з практичними проблемами зумовили появу теорії геополітики, яка вивчає залежність політичної діяльності держав під географічних чинників, у т. ч. від географічного розташування держав.

Авторами біологічної теорії політики є італійські мисли­телі XIX ст. Ч. Ламбразо та М. Нордау. Ці теорії пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіології, генетики і біології індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його інстинктивних, генетичних та інших якостей є достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.

Формування психологічної теорії політики припадає на XVIII - XIX ст. Її представники - Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович, А. Дільтей, Е. Дюркгейм та ін. Основними чинниками, які визначають політичний розвиток суспіль­ства є такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, рішучість, агресивність та ін.

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, демократичні, соціально-культурні, культурно-ан­тропологічні та інші теорії) є найрозповсюдженішим на­прямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соці­альних чинників.

Соціально-економічні теорії політики пояснюють поход­ження і розвиток політики визначальним впливом еконо­мічних відносин суспільства. Цієї теорії довгий час притри­мувалися марксисти, які розглядали політику як концентро­ваний вираз економіки.

Правові політичні теорії (Р. Моор, Г. Макдональд та ін.) як основний системоутворюючий чинник політики розгля­дали право. На їх думку, право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, сприяє дина­мічному розвитку політичної системи суспільства.

Демократичні або ліберальні теорії політики (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. -Ж. Руссо та ін.) сформувалися в кінці XVII - на початку XVIII ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визна­чається не надприродними, силами, а потребами та інтереса­ми людей. Народ добровільно наділяє державу та її струк­тури владними повноваженнями.

У культурологічних теоріях як основні детермінанти по­літики розглядаються духовні якості людини - освіта, про­фесіоналізм, моральність. До культурологічних теорій відноситься, зокрема, й культуро - антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики - розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним суб'єктом і джерелом політики є особа, а не народ.

Подивимось на структуру і функції політики. У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, полі­тичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб'єктами політики за­конів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути - це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують полі­тичні та інші відносини у суспільстві. Політичні відносини виражають стійкі зв'язки між громадянами і владою, держа­вою та громадянським суспільством; у їх центрі - інтереси та потреби суб'єктів політики.

У структурі політики також виділяють економічну, соціаль­ну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров'я, соціального забезпечення, побуто­вого обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту зав­дань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соці­альних та інших відносин між людьми в середині суспіль­ства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується па за­безпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдані, внут­рішньої політики.

Найчастіше серед функцій політику виділяють такі:

- функцію управління - розробка основних напрямків еко­номічного, соціального, духовного розвитку суспільства;

- прогностична функція - визначення перспектив суспіль­ного розвитку, створення різноманітних моделей майбут­нього стану політичної системи тощо;

- функція інтеграції полягає у об'єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;

- мобілізаційна-організаційна функція проявляється у мо­білізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

- ідеологічна функція полягає у розробці певного суспіль­ного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;

- виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх включення у політичне життя;

- інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи її зміни. Тобто, полі­тика має своїм завданням створювати нові - прогресивніші - форми соціальної організації життя.

Є й інша точка зору щодо функцій політики.

Слід зазначити, що одні спеціалісти стверджують, що політика - це наука, а інші - що це мистецтво. Праві і ті, і інші. Характеристика політики як науки наочно проявляється в досягненні великих цілей і в реалізації суспільних політичних акцій. Наприклад, при розробці політичного курсу країни на той чи інший період необхідна розробка наукового обґрунтування, яке б врахувало достатність ма­теріального забезпечення економічних реформ, що визна­чені, врахування рівня готовності населення країни підтри­мати цей курс, врахування ставлення урядів провідних країн світу до проведення нового політичного курсу. Окрім цього, слід враховувати відомі закономірності розвитку са­мої політичної системи, її взаємозв’язки, взаємообумовленність з іншими аспектами суспільного життя. Важливо співвіднести політичний курс з рівнем економічного розвит­ку країни і з існуючим в ній політичним режимом. Ілюст­рацій у підтвердження того, що політика - це наука, можна навести чимало. Зокрема, політика реформ в сучасній Ук­раїні. Успіхи і недоліки, помилки суттєво обумовлені рівнем наукового забезпечення політичного курсу, що про­водиться.

Але політика - це не лише наука. Компенсацією того, що не взмозі зробити наука в політиці, є мистецтво. Останнє, як стверджує П. Пікассо, "допомагає пізнати істину". Політика, як діяльність надзвичайно складна, вимагає від тих, хто її здійснює, тонкого маневрування, психологічного розра­хунку у відповідних політичних рішеннях. Політика як мис­тецтво проявляється в діяльності, пов'язаній з інтуїцією, що допомагає політику в складних ситуаціях знаходити компро­міси або прийняти неординарні (чи єдино правильні) рішен­ня, що допоможуть вивести країну з кризи.

2. Генезис, основні ознаки та особливості політичного лідерства

Термін "лідер " (від англ. leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення цього поняття, зокрема:

• політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації додій;

• це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі. над іншими;

• це постійний легітимний вплив владних осіб на сус­пільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

• лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

• політичний вплив повинен бути всезагальним і розпов­сюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

• лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Політичне лідерство ґрунтується на потребі в упорядкованості та керованості окремих елементів соціальної системи для забезпечення їх нормального функціонування та розвитку. В основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні й психологічні особливості індивідів. Дослід­ники вказують на різні якості індивідів, необхідні для того, щоб стати політичним лідером: одні називають силу волі, розум, цілеспрямованість, хитрість; інші - глибоке розуміння справи, якою займається лідер, професіоналізм.

У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:

1. соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;

2. індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;

3. ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.

У чому причина лідерства? Р. Такер вважає, що потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп.

Політичне лідерство є точкою перетину потреб та інте­ресів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. У політології дедалі прийнятнішою стає думка, що головне, чим має займатися лідер – це виражати загальні цінності, ус­тремління, бажання реальних та потенційних послідовників замість керівництва, управління. На думку І. Похила, ліде­ром стає той, хто знаходить слова та способи їх вираження стосовно того, про що мріє, думає кожен представник пев­ної групи, хто здатний зробити так, щоб ці думки та оцінки люди сприймали мов власні.

В. Бебик констатує, що політичне лідерство передбачає:

• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки лю­дей, інтегрувати їх, корегувати поведінку об'єкта з ураху­ванням його потреб і цілей розвитку;

• вміння створювати сприятливий морально-психологіч­ний клімат політичного життя своєї спільноти;

• відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства.

Існує також думка, що політичний лідер - це той, хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів, тому не кожний прем'єр-міністр, монарх, керів­ник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає політичним лідером.

Розглянемо теорії політичного лідерства. Проблема лідерства пе­ребуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви "творчого інстин­кту", Г. Тард - наслідування послідовників, 3. Фрейд - на­слідки ущемленого лібідо. До найважливіших теорій полі­тичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства.

Теорія рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис - розвинений інтелект, сила волі, цілеспря­мованість, організаторські здібності, компетентність та ін. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.

Ситуаційна теорія (В. Даль, Р. Согділл. Т. Хілтон та ін.) об­ґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Осо­ба, що є лідером в одній ситуації, зовсім необов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини зумовлюють не­обхідність у політичному лідерстві, визначають його функції та поведінку. Проте, ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.