Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція З. Фрейда, концепція Г. Лебона, концепція Е. Фромма та Г. Адорно.
Концепція З. Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. З. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. У психоаналізі З. Фрейда це прагнення іменується "лібідо". Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, чиємусь покровительстві.
Концепція Г, Лебона. Французький дослідник психології мас Г. Лебон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки - недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси, Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, прагне до підпорядкування.
Концепція Е. Фромма та Т. Адорно. На думку Е. Фромма та Т. Адорно, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.
Марксистські теорії при трактуванні природи політичного лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів.
У політичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації лідерства. М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів – традиційний, раціонально-легальний і харизматичний. В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу. Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію. Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями.
У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів. Лідер-реформатор обирає еволюційний шлях зміни дійсності, прагне зберегти здобутки минулого, опирається на традиції. Лідер-революціонер заперечує існуючі у суспільстві базові цінності й орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. "Архітиповим" революційним політичним лідером називають Карла Маркса. Лідер-консерватор вважає, що існуючий суспільний лад є найраціональнішим, і його він прагне зберегти й зміцнити.
За стилем керівництва розрізняють авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили, а демографічне лідерство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети діяльності групи та керівництві нею.
Американський дослідник проблем політичного лідерства Р. Такер поділяє лідерів за мірою Їхнього впливу на суспільство - "реальні" лідери і менеджери. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на, хід подій.
Дж.. Бернс виділяє лідерів-перетворювачів і лідерів-дільців. Перші діють в ім'я реалізації своїх глобальних поглядів, другі - концентрують свою увагу на деталях незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку.
Як правило, "чисті" типи лідерів зустрічаються рідко; у кожному із них у певних пропорціях приєднуються риси кількох різновидів лідерства. Але домінування у їх поведінці певних якостей дозволяє віднести їх до певного типу.
Отже, як бачимо, політичне лідерство - поняття багатовимірне. Проте три аспекти є визначальними. Це:
особистісні характеристики лідерів;
інструменти здійснення ними влади;
ситуація, з якою стикається лідер.
Функції, що виконують політичні лідери, багато в чому визначаються тими, цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною і політичною), в якій їм доводиться діяти. В умовах надзвичайної ситуації, що складається в країні, для політичного лідера важливим є три такі функції:
аполітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалась, вивчення суперечності об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій;
функція розробки програми дій. У її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його і рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;
функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато залежить від вміння і здібностей, політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконувати, надихати, привернути на свій бік тих, хто не визначився.
В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера суттєво розширюється і вимагає новаторську, комунікативну, організаторську, координаційну, інтегративну функції.
1. Духовно-інформаційна влада — це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо. Величезну владу над людьми має, зокрема, церква. Ця влада ґрунтується на вірі в релігійні догмати і здебільшого не має правового закріплення за винятком тих держав, де церква визнається офіційним політичним інститутом. Незаперечною є влада так званих моральних авторитетів — людей з високими моральними рисами, які присвятили своє життя служінню суспільному благу. Та й незаперечна влада кримінальних авторитетів ґрунтується не на праві, а на так званих поняттях - нормах, за якими живе злочинний світ. Але найбільшу духовно-інформаційну владу в сучасному суспільстві мають засоби масової інформації — преса, радіомовлення, телебачення, а останнім часом — міжнародна інформаційна комп'ютерна мережа Інтернет. Вони є головним чинником формування громадської думки і називаються ще «четвертою владою», котра за силою впливу на суспільство прирівнюється до законодавчої, виконавчої та судової влади держави. Духовно-інформаційна влада може слугувати поширенню об'єктивних даних про стан суспільства, функціонування держави, її міжнародне становище тощо, а може виступати й засобом маніпулювання громадською думкою, управління свідомістю й поведінкою людей в інтересах певних політичних сил.
Одним із різновидів влади в суспільстві сімейна влада — побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім'ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як і будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є виявом поваги одних членів сім'ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.
2. Економічна влада — це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо. Використовувані офіційно, ці засоби мають відповідне правове закріплення.
3. Політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.
3.1. Верховенство політичної влади полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб’єктів.
3.2. Кумулятивний характер пов'язаний з ресурсами влади. Кумуляцією (від лат. cumulatio — скупчення) найчастіше називають концентрацію енергії вибуху в певному напрямі, а у більш загальному плані — посилення дії того чи іншого процесу в результаті поєднання дії його складових. Виявом кумуляції є кумулятивний ефект. Стосовно влади кумулятивний ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади.
3.3. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. Детальніше про легальність політичної влади мова йтиме нижче.
3.4 Публічність (від лат. publicus - суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і піл критий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.
3.5. Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами — підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.
3.6. Різноманіття її ресурсів. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.
4. Соціальна влада означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв.
Макарчик П.П. Політологія. – Тернопіль, 1998.
Політологія: Підручник./ за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К., 2001.
Шляхтун П.П. Політологія: Підручник. – К.: 2002.
Рябов С.Г. Політологія. Словник термінів і понять. – К., 1996.
Політологічний словник. – К., 1997.
История политических правовых учений/ под общ.ред. В.С. Мерсесянца. – М., 1985.