Регламентом німецького Бундестагу дозволяється депутатам звернутися до уряду з великим та малими запитами. В свою чергу, обов’язком уряду є надання усної або письмової відповіді на такий запит (строки відповіді погоджуються обома сторонами). Для надання запиту правової сили необхідні підписи 30 депутатів [61, с. 160].
Права на опозиційну діяльність в Норвегії регламентується Актом про парламент (аналог Регламенту Верховної Ради України). Відповідно до цього документу політичні сили представлені в керівництві різноманітних парламентських структур (наприклад, комітетів) у відповідності до представлення в парламенті [62]. Подібним чином здійснюється регламентація у Швеції та Фінляндії. У Швеції встановлено суму, яка виділяється на кожний депутатський мандат, передбачається, що в разі здобуття опозицією місць у парламенті, на кожний такий мандат виділяється вдвічі більше коштів [63, с. 155].
В Сеймі Литви за опозиційними політичними силами закріплені такі права: призначення одного заступника голови Сейму, голови або заступника голови бюджетного комітету, визначення порядку денного певних днів засідань, проведення прес-конференцій [64]. Конституцією Сейшельських островів визначено порядок обрання лідера опозиції та встановлено об’єм фінансування опозиційної діяльності [65].
Серед прав, закріплених за литовською опозицією, - право на посаду одного заступника голови Сейму; право на посаду голови або заступника голови парламентського комітету з питань бюджету і фінансів (при чому ця особа обирається більшістю голосів серед членів опозиції); право визначати кожного третього четверга порядок роботи вечірнього засідання; право не менше, ніж двічі на тиждень проводити прес-конференції; право першого виступу при розгляді у Сеймі програми і звіту уряду тощо. Особливими привілеями наділений також лідер опозиції. Він входить до правління Сейму і має право на позачерговий виступ під час дискусії (таким правом користуються ще лише президент, голова Сейму та прем’єр-міністр); лідер опозиції може також у терміновому порядку пропонувати на розгляд проекти законів і рішень Сейму та одержує за свою роботу додаткову платню, встановлену законом [66].
У Франції відносини влади та опозиції значною мірою регулюються домовленостями та традиціями. Наприклад, для доведення своєї точки зору опозицією використовуються зустрічі з Президентом Французької республіки. В Президії Національних зборів пропорційно кількості депутатів представлені усі політичні сили. Крім того, в разі формування тимчасових слідчих комісій, до їх складу традиційно вводяться представники усіх політичних сил, представлених у парламенті (кількість представників залежить від пропорційності представлення у Національних зборах). Так само як і в Німеччині, опозиція у Франції може вимагати проведення закритих засідань (для цього необхідна згода десятої частини депутатів). Для того, щоб визначитися в конституційності того чи іншого акта необхідна підтримка 60 депутатів або 70 сенаторів, після чого звернення передається до аналогу українського Конституційного суду - Конституційної Ради. Серед інших прав, якими володіє опозиція, - можливість проведення спеціальних засідань, на яких ставляться питання до уряду, а також трансляція їх по телебаченню [67].
В Конституції Франції закріплено досить широкі права опозиції з контролю діяльності уряду. Хоча серед європейських конституційних моделей французька (в цьому питанні) і вважається найконсервативнішою. Так, опозиція має право звертатися до Конституційної ради для перевірки конституційності прийнятих законів, рішень. Для цього їй треба зібрати голоси 60 депутатів чи 60 сенаторів [68].
Слід зазначити, що більшість країн не має окремого закону про опозиційну діяльність. Це пов’язано з тим, що діяльність опозиції поза парламентом підпадає під регулювання законодавства про свободу вираження поглядів, мітинги і демонстрації, а діяльність парламентської меншості - під регулювання Регламенту парламенту.
Значна частина розвинутих країн встановлює грошову підтримку, що надається опозиції. Таким чином, держава, беручи на себе фінансування опозиції, забезпечує незалежність останньої та сприяє оптимальній реалізації покладених на неї функцій.
Також слід звернути увагу на той факт, що окрім конституційних актів окремі елементи опозиційної діяльності регламентуються й правовими актами, що унормовують роботу парламентів.
У більшості зарубіжних країн на законодавчому рівні захищені права не стільки опозиції, в українському розумінні цього слова, скільки парламентської меншості в цілому. Це пояснюється, перш за все, тим, що провести тонку грань між опозиційністю і звичайною незгодою з програмою діяльності правлячої партії (або деякими її положеннями) і сформованого більшістю урядом не завжди можливо. Така грань може бути проведена лише в країнах, де в парламенті домінують дві політичні сили, наприклад - в США, Великобританії і деяких інших країнах.
В країнах із більшою кількістю політичних гравців формальною ознакою, яка уможливлює набуття правового статусу опозиції виступає розмір фракції [69, с. 274]. Статус офіційної опозиції має та парламентська фракція меншості, що не увійшла до проурядової коаліції, не формувала уряд, і не голосувала за його програми. Разом із тим, це не означає, що у випадку конструктивної співпраці влади та опозиції остання не буде підтримувати рішення урядових сил, які вважатиме правильними. Співпраця уряду та опозиції у такому випадку стає базисом для забезпечення стабільного функціонування політичної системи держави. Конструктивною співпрацею опозиція показує свої здібності ефективного державного управління.
Необхідно згадати і такий момент, що наявність партії, яка не брала участь у формуванні уряду, не означає автоматичного віднесення її до категорії опозиції, оскільки така партія може здійснювати свою діяльність не послідовно опонуючи дії уряду, а вирішуючи свої поточні завдання. Можливим є й варіант, коли менша за чисельністю партія формує уряд, але їй протистоїть більшість, яка реалізує опозиційну модель поведінки - такий приклад є типовим для Канади та Польщі.
Виходячи з вище сказаного можна зробити підсумки:
. Однією з перших спроб законодавчого регулювання опозиційної діяльності є прийняття Декларації незалежності США від 1776 р., яка передбачає, що уряд утворюється для забезпечення права людини на життя, свободу та прагнення до щастя, і якщо якийсь державний устрій порушує ці права, то народ має право організувати владу в такій формі, що здатна забезпечити безпеку та процвітання.
. Спосіб регулювання опозиційної діяльності в Україні схожий до системи правових норм, що регулюють опозиційну діяльність країн англосаксонської системи права, де права опозиції також містяться в різних правових актах.
. Світова практика передбачає
існування трьох основних видів правової регламентації опозиційної діяльності: в
конституції, загальних законах про політичні партії та регламентах діяльності
національних парламентів, спеціальних законах про опозицію.
.2 Формування української політичної
опозиції
Існуючі форми правління на українських землях до виникнення Київської Русі (царські ради, народні збори та ради міст) не мали у своєму складі структур, які б мали опозиційний характер. Разом із тим, вже у феодальні роки можна помітити певні ознаки появи угруповань, відмінних за своїми політичними поглядами, в тому числі, на питання організації державної влади.
На початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні царизму діячі брали активну участь в таємних організаціях - масонських ложах, які діяли у 1817-1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в «розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх». У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві - «З’єднанних слов’ян» (1818-1822 рр.), в Одесі - «Понт Евксинський» (1817 р.), «Трьох царств природи», у Полтаві - «Любов до істини» (1818-1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно - визвольна спрямованість. Її засновниками були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність масонських лож [70, с. 329].
У 1821-1825 рр. у Полтаві діяло таємне «Малоросійське товариство», яке очолював Василь Лукашевич. Це була громадсько-політична організація, яка ставила за мету просвітництво в масах, піднесення рівня політичної свідомості, ідею ліквідації кріпацтва та обмеження самодержавства. Що ж до України, то прагнули будь - яким чином здобути її державну незалежність. Членами товариства були С. Кочубей, В. Тарновський, С. Андрущенко та ін. Його осередки діяли у Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та ін.
З’являються в Україні і організації декабристів - дворянських революціонерів. У 1821-1825 рр. діяло «Південне товариство», керівник якого був Павло Пестель. Воно налічувало 101 члена. Діяли три управи товариства: Тульчинська, Васильківська, Кам’янська. Програмним документом була «Руська правда» (автор Пестель). Програмними вимогами були: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.
У 1823-1825 рр. діяло «Товариство об’єднаних слов’ян», з центром у Новгороді - Волинському. Засновниками були брати Борисови та Ю. Люблінський. Усього товариство налічувало до 60 членів. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх в федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу [71, с. 305].
За часів перебування України у складі Речі Посполитої, з’являються певні ознаки політичної структурованості вального сейму за національною та релігійною ознаками, що є передумовою появи організованої опозиції у представницькому органі.
За часів Козацької держави можна говорити про існування окремих фактів, що свідчать про функціонування опозиції у її представницьких установах. При цьому, слід відзначити наявність закріплення на засадах високої правової та політичної культури порядку такого функціонування на рівні проекту Основного закону держави - Конституції Пилипа Орлика.
Участь українських депутатів у парламентських установах Австрії, Австро-Угорщини та царської Росії, діяльність Головної руської ради та Українського парламентського клубу сприяли виробленню досвіду здійснення парламентської опозиційної діяльності. Разом із тим, слід відмітити, що структурування депутатів-українців у цих органах відбувалося, в основному, за національно-релігійною ознакою, а отже, мало на меті захист інтересів певної частини населення та меншою мірою було спрямовано на вплив щодо всієї державної політики.
В умовах лібералізації в Україні почали виникати різні групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові - «Товариство Лева», 1988 р. у Києві - клуб «Спадщина» та студентське об'єднання «Громада») їх діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув’язнення й повертається в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р. - Л. Лук’яненко, який мав 26-річний «стаж» політв’язня. У 1988 р. офіціозне святкування РПЦ в Москві (а не в Києві) 1000-ліття введення християнства на Русі було використано дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.
Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії (перший народний фронт виник в Естонії у квітні 1988 р. ) 7 липня 1988 р. Українська Гельсинська спілка (УГС), створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила «Декларацію принципів», що за цілим рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; влада - демократично обраним радам; державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізація УКЦ та УАПЦ. Для України на той час це були вельми радикальні пропозиції. Діяльність УГС, таким чином, виходила за межі правозахисної.
В червні 1988 р. у Львові відбувся несанкціонований мітинг, на якому пролунав заклик до створення Демократичного фронту. Влітку у львівських мітингах брали участь політичні сили широкого спектра: від міськкому комсомолу до УГС. Однак політика «з позиції сили», яку проводило тоді місцеве й республіканське партійне керівництво (мітинги розганялись, на людей нацьковували собак), перешкодила сформуванню такого загальнодемократичного об’єднання. Восени 1988 р. й в інших регіонах України вже діяв ряд самодіяльних об’єднань, що висували ідею створення народних фронтів (Київ, Вінничина тощо). Однак у цих об’єднань не вистачило сил, політичних лідерів, здатних очолити демократичний процес у межах всієї республіки.
Такі сили виявилися в Спілці письменників України, де й було висунуто восени 1988 р. ідею створення «Народного руху України за перебудову». На її підтримку висловилися на початку 1989 р. й установчі конференції українського історико - просвітницького товариства «Меморіал» та Товариства української мови ім. Т. Шевченка.
До проекту програми Руху, який вдалося надрукувати лише в «Літературній Україні» 16 лютого 1989 р., було внесено положення про визнання керівної ролі партії, чого, зрозуміло, не було в програмах народних рухів Балтії, але чого вимагали в ЦК КПУ (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). Незважаючи на це, проти ініціаторів Руху та ще не надрукованого проекту було розпочато кампанію цькування з перекрученням змісту документа. Через півтора року після цих подій тодішній секретар ЦК КПУ (під час обговорення програми Руху він займав посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ і брав участь у теледебатах із одним з ініціаторів Руху філософом М. Поповичем) Л. Кравчук визнав це як помилку і ЦК, і власну. Погрози, що членство в Русі стане несумісним з членством у КПРС, обмежували можливості для співробітництва комуністів з Рухом, посилювали в Русі його радикальне крило (проти чого в своїх промовах якраз і виступало керівництво КПУ).
І все ж, оскільки Рух виступав за економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності об’єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів - реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. Участь письменників, учених, відомих усій Україні, надала ідеї Руху своєрідної легітимності, дала змогу залучити більшу кількість людей, ніж могли на той час повести за собою дисиденти - правозахисники.
Бойовим хрещенням для активістів нових організацій стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих «знизу». Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (наприклад, першого секретаря Київського міськкому партії К. Масика). У Львові під час мітингів вже майоріли синьо-жовті прапори, лунали заклики до страйку. Розпочинався справжній бум «неформальної» преси.
Влітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР, у тому числі Донбас та Львівсько-Волинський басейн. І хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, КПРС уже не могла виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.
-10 вересня у Києві відбувся установчий з’їзд Руху, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі зазначалося, що Рух підтримує «принципи радикального оновлення суспільства, проголошені XVII з'їздом КПРС, XIX Всесоюзною партконференцією». «Ленінська національна політика» ще протиставлялася «сталінській моделі тоталітарного псевдосоціалізму», висувалася ідея нового союзного договору, що було співзвучно з вимогами прибалтів, але проти чого тоді ще виступав Горбачов, при цьому вже не згадувалося про загальносоюзну конституцію; інакше кажучи, тепер Рух обстоював перетворення СРСР на конфедерацію. У той же час лідери УГС вже агітували за вихід із складу СРСР. І хоча головою Руху був обраний комуніст І. Драч, секретаріат Руху, який реально здійснював політику цієї організації, очолив один із лідерів УГС М. Горинь, що свідчило про тенденцію до радикалізації Руху [72, с. 264].