здійснення позик для покриття видатків. У випадку виникнення дефіциту (що є винятком із правил у європейській практиці) його розмір зараховується у видаткову частину бюджету наступного року. Як правило, бюджет зводиться із профіцитом і його активне сальдо переноситься в дохід бюджету наступного року;
–принцип єдиної одиниці обліку полягає у тому, що бюджет складається, виконується та обліковується у єдиній одиниці — євро;
–принцип універсальності передбачає незакріплення доходів бюджету за окремими статтями видатків. Усі доходи та видатки повною мірою включаються до бюджету ЄС без будь-якої прив'язки між собою;
–принцип цільового характеру видатків потребує, щоб кожна сума асигнувань мала власне конкретне призначення й обґрунтування;
–принцип ефективного фінансового управління полягає у врахуванні закономірностей функціонування економіки з метою досягнення ефективності формування та використання ресурсів бюджету ЄС;
–принцип прозорості, відповідно до якого гарантується надання повної та точної інформації про складання й виконання бюджету.
Бюджет Європейського Союзу є певною мірою відображенням як завдань ЄС, так і можливостей щодо формування доходів. З огляду на це, бюджет покликаний, перш за все, сприяти реалізації політики й стратегії розвитку ЄС у таких ключових напрямах:
–забезпечення високих темпів економічного зростання;
–вирівнювання рівнів соціального й культурного розвитку різних
регіонів;
–підтримка валютної стабільності;
–стимулювання розробки та впровадження нових технологій.
Доходи бюджету Європейського Союзу складаються з:
ввізного мита, яке компенсує різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні імпортері і на зовнішньому ринку,
мита за загальним митним тарифом, крім мита Європейського об’єднання вугілля і сталі,
певної частини відрахувань від податку на додану вартість та інші
кошти.
Видаткову частину бюджету Європейського Союзу становлять такі витрати:
1) субсидії та інші витрати за сільським господарством (приблизно 73 %); 2) субсидії на впровадження в життя регіональної політики, тобто на
надання фінансової підтримки менш розвинутим регіонам (5,8 %); 3) витрати із субсидування наукових досліджень та дослідно-
конструкторських розробок, фінансовані кошти, які виділяються на енергетику, промисловість і транспорт (2,6 %);
4) економічна допомога країнам, що розвиваються (3,8 %);
5) адміністративні витрати (4,7 %);
6) інші витрати (8,5 %).
501
Проте закріплену в бюджетній стратегії структуру видатків не можна розцінювати як остаточний план видатків на зазначений період, оскільки щорічна процедура прийняття бюджету залишається єдиним механізмом затвердження бюджету ЄС. її мета – встановити граничні рамки видатків за основними напрямами з метою надання бюджетній політиці ЄС прогнозованості та виваженості.
Необхідність такого механізму полягає у складності в межах щорічної бюджетної процедури досягти балансу між джерелами фінансування бюджету ЄС та бюджетними витратами, з одного боку, а з іншого – багатовекторними пріоритетами щодо цього з боку різних держав. Саме перманентність криз бюджетного процесу в попередні роки з приводу складності пошуку компромісу спонукала інституції ЄС наперед домовлятися про стратегічні рамки, щоб покращити дієвість бюджетної процедури при збереженні гарантії бюджетної дисципліни.
У процесі попередніх етапів розширення ЄС та поглиблення європейської інтеграції видатки бюджету значно збільшилися і, разом з тим, розширилися напрями використання бюджетних коштів.
Основними видатковими статтями бюджету ЄС є такі: фінансування сільського господарства, соціальних і регіональних програм розвитку, проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, забезпечення зовнішніх політичних та економічних зв'язків, видатки на управління.
Політика бюджетних видатків у ЄС підпорядкована таким ідеям:
бюджетне фінансування має сприяти вирівнюванню економічного становища країн-членів та подоланню соціальних диспропорцій; оптимально представляти як інтереси найбідніших держав, так і право розвинутих країн на частку фінансових ресурсів бюджету ЄС; у сфері використання коштів має дотримуватись бюджетна дисципліна та забезпечуватись економічна ефективність і публічність.
Податкова політика Європейського Союзу характеризується наступними особливостями:
1)зниження податкових ставок із одночасним скороченням податкових пільг з метою стимулювання економіки і забезпечення ефективного розподілу ресурсів;
2)зменшення прогресивності і перехід до пропорційного оподаткування
доходів;
3)підвищення відповідно до концепції нейтральності, ролі непрямих податків;
4)регулювання зовнішніх ефектів, наприклад, стимулювання споживання екологічно чистих видів палива;
5)стимулювання окремих пріоритетних секторів економіки, зокрема, дрібного бізнесу, внутрішньо фірмових досліджень і розробок;
6)створення пільгових ощадних схем.
Найбільш гострою для Європейських країн проблемою сьогодні є високий рівень безробіття, обумовлений, відповідно до розповсюдження думки,
502
надмірним податковим тягарем. У Європі в середньому податки становлять близько 40 % ВВП, а рівень безробіття досягає 10 %.
Прийняті або запропоновані на розгляд Ради ЄС заходи стосуються тільки принципів системи оподаткування і податкової бази, процентна ж ставка як більш гнучкий елемент залишається в підпорядкуванні національної влади. Зусилля органів ЄС зосередилися на двох головних напрямках: на гармонізації ставок ПДВ і впровадження акцизних зборів; на уніфікації податків на доходи від цінних паперів і депозитів у банківських установах.
Убільшості Європейських країн максимальні надходження у бюджет забезпечують особисті прибуткові податки, при цьому в Данії за рахунок цього податку формується більше всіх податкових надходжень.
Податки на прибутки корпорацій становлять значно меншу в порівнянні з особистими прибутковими податками частку державних доходів.
ФРН складно віднести до якої-небудь групи, оскільки тут застосовується комбінована система: ставки податку на частини прибутку різні, але при цьому кінцеві акціонери одержують компенсацію під час розподілу дивідендів.
Частка надходжень від внесків на соціальне страхування істотно відрізняється за країнами. Вони є основним джерелом доходів у Франції, ФНР, Іспанії і Австрії, а в Данії й Ісландії, навпаки, займають незначне місце. Їхня низька частка в Данії компенсується надходженнями від податків на доходи, а в Ісландії відшкодовується споживчими податками.
Значну частину державних доходів у всіх країнах формують непрямі податки – ПДВ і акциз. Цей вид податків домінує в Ісландії, Ірландії і Португалії.
Висока роль податку на додану вартість, що діє у всіх країнах ЄС, є
характерною рисою європейських податкових систем.
З кінця 80-х років в Європейському Союзі ПДВ нараховується за єдиною системою, хоча зберігається значна диференціація за кількістю і рівнями ставок. Значно більша розбіжність існує в акцизах, особливо – на вино
іалкогольні напої. Усе це призводить до значних відхилень у цінах на той самий товар у різних країнах, до зловживання і обмеження конкуренції. Виходячи з цього, Європейська Комісія запропонувала комплекс заходів для зближення ставок ПДВ і акцизів країн-учасниць у рамках програми створення єдиного режиму. Базовий рівень ПДВ визначений у межах 14-12 %, пільгові ставки встановлені на продукти харчування, ліки і т. і. (4-9 %; підвищення – на паливо, бензин і алкоголь.
Усвітовій практиці непрямі податки стягуються на підставі двох принципів:
– принципу країн надходження;
– принципу країн призначення.
Перехід з 1997 року до принципу країн надходження в торгівлі продуктами власного виробництва тісно пов’язані зі скасуванням митного контролю на внутрішніх кордонах Союзу. Це означає, що система переміщення товарів усередині ЄС аналогічна існуючої на території окремої країни. Поняття «експортер – імпортер» у масштабі ЄС було замінено не митними визначенням
503
«постачальник – замовник». Угоди з експорту-імпорту між компаніями різних країн учасниць ЄС стали в один ряд з подібними операціями на національному рівні.
На основі аналізу зміни у податкових структурах індустріально розвинутих країн, які відбулися з 1989 до 1997 рр., можна зробити висновок про зростання впливу процесів глобалізації і лібералізації на національну податкову політику. З 1989 р. практична за всіма групами країн спостерігається зближення податкових структур і за всіма видами податків існує зменшення середнього відхилення. Результатом вільного переміщення капіталів і конкуренції за інвестиціями є зближення рівнів податкових ставок у всіх індустріально розвинутих країнах, що, щ рештою, відбивається на структурах податкових надходжень.
Процес гармонізації ПДВ і акцизів чітко виявляється в зменшенні середнього відхилення за непрямими податками у ЄС з 6,2 до 5,0, що перевищує аналогічні показники за Європою в цілому.
Більше порівняно з іншими групами країн середнє відхилення на податок на прибуток корпорацій у зоні євро свідчить про необхідність подальшої податкової гармонізації з метою зниження конкуренції між країнами за залучення інвестицій і забезпечення ефективності бюджетної системи.
Отже, податкова гармонізація в ЄС ставить перед собою такі основні цілі:
–усунення податкових кордонів з метою забезпечення рівних конкурентних умов для суб'єктів господарювання;
–об'єднання й уніфікація внутрішнього ринку ЄС як основної рушійної сили інтеграційних процесів у регіоні;
–приведення у відповідність структури податкових систем, порядку стягнення основних видів податків у всіх країнах-членах ЄС.
Таким чином, з погляду федералістичних уявлень про розвиток Європейського Союзу, можна зробити висновок, що загальна економічна модель Союзу вже склалась і функціонує на практиці.
19.2.Валютна інтеграція Європейського Союзу і перспективи розвитку фінансової системи ЄС
У березні 1979 р. Європейська Співдружність заявила про організацію Європейської валютної системи як етапу вищого ступеню економічної інтеграції серед своїх членів, включаючи кінцеву мету створення спільної валюти і єдиного центрального банку Співдружності. Ця система профункціонувала майже два десятиліття і стала підґрунтям для створення Європейського монетарного (валютного) союзу в 1999 р. та введення євро. Рішенням Європейської ради від 05.12.1979 р. було проголошено мету формування «стабільної валютної зони в Європі» і проведення «направленої на внутрішню та зовнішню стабільність економічної політики».
504
Другим за значенням чинником в еволюції нової Європи був рух у напрямі фінансового і валютного Союзу. Незважаючи на те, що єдиний ринок загалом дістав схвалення громадської думки та підтримки урядів держав – членів ЄС, умови Європейської валютної системи (ЄВС) відрізнялися суперечливістю.
Майбутнє нової Європи значною мірою залежало від процесів у міжнародній валютній сфері. Для єдиного ринку бажаним було уникнення інфляції та невизначеності, пов’язаних з коливанням валютних курсів. Прихильники ЄВС сподівалися, що цей союз зробить для валютної інтеграції набагато більше, ніж чинна Європейська система. Відповідно до ЄВС, кожний учасник системи мав зафіксувати головний курс своєї валюти в екю. Екю не стала валютою торгівлі, хоча інвестиції в облігаціях екю поширилися в міжнародній практиці.
Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердила рішення про введення єдиної європейської валюти. Учасники ради вирішили відмовитися від назви “екю”, прийнявши замість нього євро.
Технічний перехід здійснювався у три етапи. На першому етапі, з 1 січня 1999 року по 1 січня 2002 року, на євро перекладаються безготівкові взаєморозрахунки банків і корпорацій, йде перерахунок кредитів і внесків, довгострокових фінансових зобов'язань. У цей період вводиться фіксований курс обміну валют країн-учасниць спілки.
На другому етапі – перше півріччя 2002 року – у грошовому обігу з'являються банкноти євро і розмінні монети. У цей час теперішні національні гроші обертаються паралельно з євро, але йде поступовий їхній обмін і виведення з обігу.
Після 1 липня 2002 року, на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федерації європейських держав залишиться тільки євро.
Емісія і контроль за обігом готівкових євро несе відповідальність Європейський центральний банк.
Для введення єдиної європейської валюти країни Європейського союзу повинні були задовольняти таким критеріям:
1.Рівень інфляції не повинний був перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільш низьким рівнем інфляції.
2.Державна заборгованість повинна була складати менше 60 % від ВВП.
3.Бюджетний дефіцит мав складати менше 3 % від ВНП.
4.Протягом щонайменше двох років мали дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбаченої механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС.
5.Довгострокові процентні ставки не повинні були перевищувати більш ніж на 2 % середній показник для трьох країн із найбільш низьким рівнем інфляції.
Умови були достатньо жорсткими, але без їхнього виконання, могло розпочатися перекачування національного багатства з більш розвинених країн у менше розвинені, потім знецінювання й у перспективі – загроза повного краху як власне валюти, так і економічної системи ЄС в цілому.
505