Зміст

1.Поняття та підстави господарського зобов'язання……………………………..2

2.Види господарських зобов'язань…………………………………………..……5

2.1 Майново-господарські зобов'язання…………………………………………...5

2.2 Організаційно-господарські зобов'язання……………………………………..7

2.3 Соціально-комунальні та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання......................................................................................................10

3.Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання……………………………………………………………………….11

4.Загальні умови припинення господарських зобов'язань……………………...13

Висновок……………………………………………………………………………17

Список використаних джерел……………………………………………………..19

1.Поняття та підстави господарського зобов'язання

Зобов'язання є найбільш поширеним видом суспільно-правових відносин. Суб'єкти цих відносин, щоденно багато раз вступають між собою чи організаціями в цивільні правові відносини, які називаються зобов'язально-правовими відносинами. Їх роль і значення надзвичайно зростають в умовах ринкової економіки, оскільки переважна частина підприємницьких зв'язків встановлюється саме в формі зобов'язально-правових відносин. Весь оборот товарів, починаючи з їх виробництва, транспортування, купівлі-продажу тощо, оформлюється в таку правову форму, як зобов'язання. Транспортні послуги громадян і юридичних осіб також оформлюються у формі зобов'язань. Будь-яке будівництво – промислове, цивільне, шляхове і т. п., побутове обслуговування населення й організацій, торгівля, надання речей в тимчасове користування – це також сфера зобов'язально-правових відносин.

Тобто, всі ділові зв'язки громадян між собою, громадян з будь-якими організаціями та підприємствами між собою в своїй основній масі виступають саме в формі зобов'язально-правових відносин.

Наведеного досить для того, щоб усвідомити роль, значення і місце зобов'язань в цивільному обороті. Зобов'язання як правова форма пронизує значну частину майнових відносин як у сфері підприємництва, так і в цивільному обороті в цілому.

Слід відзначити, що всі майнові відносини прийнято поділяти на дві основні групи: речові і зобов'язальні. Звідси і поділ цивільного права як галузі права на речове право і зобов'язальне право.

Речове право і предмет його регулювання ми розглянули при висвітленні питань, пов'язаних з правом власності. Згадаємо, що його зміст полягає в правовому регулюванні питань володіння, користування і розпорядження майном (речами) чи іншими правами власності.

Зобов'язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або для виконання будь-яких робіт.

Господарські зобов'язання – це правовідносини, згідно яких одна сторона (кредитор) зобов'язується забезпечити своєчасне виконання робіт, надання послуг, передачу інших предметів угоди, а інша сторона (боржник) – виконати обумовлені або нормативно-визначені вимоги кредитора.

Зобов'язання як правове поняття складається з декількох елементів: суб'єкти зобов'язання, правовідносини між ними та його зміст. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового відношення, може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії, називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником.

Але слід мати на увазі, що зобов'язань в такому чистому виді, коли одна сторона має тільки право і ніяких обов'язків, а друга несе тільки обов'язки і немає ніяких прав – мало, але вони є. Наприклад, договір позики, в якому позикодавець має тільки право вимагати повернення позичених грошей і не несе ніяких обов'язків, а в позичальника тільки обов'язок повернути позичені гроші і фактично немає певних прав. Таке ж відношення складається при позадоговірному вчиненні шкоди – потерпілий має лише право вимагати відшкодування заподіяних збитків, а заподіювач зобов'язаний відшкодувати вчинені ним збитки.

Відповідно до ст. 173 ГКУ – господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта

(виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.

Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Кодекс вводить поняття господарського зобов'язання як одного з головних механізмів встановлення і регулювання стосунків між учасниками господарських відносин. Поняття господарського зобов'язання фактично є новелою у чинному законодавстві України. Дотепер зобов'язання і зобов'язальне право взагалі традиційно розглядалися більшістю дослідників лише у контексті цивільного права.

Подібне становище зумовлене застарілим науковим протистоянням між «цивілістами» і «господарниками». Перші не визнавали існування господарського права як окремої галузі права і відповідно не бачили необхідності у виокремленні такого поняття, як господарське зобов'язання.

Тепер, з прийняттям Кодексу, існування господарського права як окремої галузі права вже не викликає сумніву. Відповідно виникла необхідність у визначенні його основних інститутів, до яких належить і господарське зобов'язання. Зміст такого зобов'язання фактично становить певні права й обов'язки учасників господарських відносин, що пов'язані спільним об'єктом, а також правові механізми кореспондування між цими правами і обов'язками.

Принципово важливими є такі положення ст. 173 ГКУ:

• Кодекс допускає виникнення господарських зобов'язань не лише між суб'єктами господарювання, а й між усіма іншими учасниками господарських відносин

• Поруч із традиційним поняттям боржника у господарське зобов'язання вводиться і нове, близьке за змістом поняття – зобов'язана сторона, що включає поняття боржника як свою складову частину

• Змістом господарських зобов'язань визначено певні дії господарського чи управлінсько-господарського характеру або обов'язок утриматися від виконання цих дій

• Господарські зобов'язання поділяються на майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання1 .

Стаття 174 ГКУ визначає підстави виникнення господарських зобов'язань, господарські зобов'язання можуть виникати:

безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

з акту управління господарською діяльністю;

з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

2.Види господарських зобов'язань

2.1 Майново-господарські зобов'язання

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, не господарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами – юридичними особами, зобов'язаною та управленою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та не господарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

У ч. 1 ст. 175 ототожнюються майново-господарські і цивільно-правові зобов'язання між учасниками господарських відносин. Відповідно і регулювання має здійснювати ЦКУ з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Втім предметом цих цивільно-правових зобов'язань визначено певні господарські дії або обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Як сторони тут розглядаються зобов'язана й управнена сторони. Отже, далеко не всі цивільно-правові зобов'язання є господарськими.

У ч. З ст. 175 ГКУ з цього приводу також вказано, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. Звідси можна дійти висновку, що, наприклад, захист прав споживачів, роздрібна торгівля у тій частині, що стосується прав громадян-покупців, заснування громадянами підприємств, не розглядаються Кодексом як господарські відносини і відповідно взагалі не є господарськими зобов'язаннями. Подібне ставить під сумнів і участь громадян у організаційно-господарських відносинах. Втім це явно суперечить положенням ст. 2, 20 та деяких інших норм Кодексу і може свідчити про хибність подібної правової конструкції.

У ч. 2 ст. 175 ГКУ визначено суб'єкти майново-господарських зобов'язань – суб'єкти господарювання, зазначені у статті 55 цього Кодексу, негосподарюючі суб'єкти – юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією. Як уже зазначалося вище, звідси невідомо чому вилучені громадяни-споживачі, громадяни-засновники підприємств тощо.

Окремих досліджень потребує можливість застосування до майново-господарських зобов'язань тих положень ЦКУ, аналоги яких відсутні у Кодексі, наприклад цесії (переводу боргу, уступку права вимоги) або цивільно-правових засобів забезпечення зобов'язань – застави, поруки тощо. З положень ч. 1 ст. 175 ГКУ можна дійти висновку, що застосування усіх цих цивільно-правових інститутів до регулювання господарсько-майнових зобов'язань є правомірним, крім тих випадків, коли подібне прямо заборонено Кодексом або іншими нормативно-правовими актами.

2.2 Організаційно-господарські зобов'язання

Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством;

в інших випадках, передбачених цим Кодексом, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Відповідно до ч. З ст. 176 ГКУ організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. На нашу думку, прикладом такого договору за сучасних умов є «податковий договір». Чіткою тенденцією сучасного етапу розвитку податкового законодавства України можна вважати зростання ролі саме диспозитивного методу регулювання податкових відносин як форми заохочення платників податків до добровільного виконання своїх податкових зобов'язань. Наочним проявом цього стало прийняття Законів України від 21.12.2000 «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі – Закон 2181), «Про підтримку малого підприємництва» від 19.10.2000 (далі – Закон про підтримку), а також Указу Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 03.07.98 (далі – Указ), спрямованих на підвищення ефективності правового регулювання податкових відносин. Окремі норми цих нормативно-правових актів можна розглядати як характерні приклади посилення принципу диспозитивності і введення договірних засад.

• Податковий компроміс – взаємна згода платника податків і податкового органу на зменшення виявленого у ході перевірки податкового боргу за певних умов – п. 5.2.7 ст. 5 Закону 2181, наказ ДПАУ від 26.04.2001.

• Податкове поручительство – укладення відповідного договору між банком, податковим органом і платником податків про покладення на банк-поручитель обов'язку відповідати за погашення податкового боргу платником податків – п. 8.8 ст. 8 Закону 2181.

• Податкова застава – узгодження платником податків розпорядження своїм майном, що перебуває у податковій заставі, з податковим органом – п. 8.6 ст. 8 Закону 2181.

Наведене вище свідчить не лише про посилення застосування засад приватного права до регулювання податкових відносин, а й про появу принципово нового поняття податкового права – податковий договір (податковий правочин). Цей інститут поки що не має аналогів ані у цивільному, ані у господарському праві, тим більше в адміністративному праві. Податковий договір можна визначити як письмову домовленість між податковим органом і платником податків про встановлення, зміну або припинення податкових прав та обов'язків сторін договору, наприклад, встановлення і регулювання податкового поручительства. Слід зауважити, що такий договір може укладатись як у формі традиційного договору (податкове поручительство), так і оформлюватися відповідним рішенням податкового органу як результатом узгодження у ході відповідних переговорів позицій податкового органу і платника податків (податковий компроміс, узгодження розпорядження майном у податковій заставі). Характерно, що в останньому випадку рішення податкового органу можливе лише за умови наявності певного компромісу та узгодження позицій сторін, досягнутих внаслідок переговорів1 .