6.Які фактори мають основний вплив на розміщення трудота наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей, які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу?
а) природно-географічні фактори; б) вірної відповіді немає; в) геополітичні фактори;
г) техніко-економічні фактори.
7.Закономірність, що полягає в подальшому узгодженні рівнів соціально–економічного розвитку через посилення взаємозв'язків між регіонами – це:
а) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил; б) закономірність регіональної інтеграції господарства; в) закономірність територіальної концентрації продуктивних сил;
г) закономірність зближення рівнів соціально–економічного розвитку регіонів.
8.За якою закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об’єкта?
а) закономірність економічної цілісності регіону; б) закономірність територіального поділу праці; в) вірної відповіді немає;
г) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил.
9.Основні напрями науково–технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи формують – це:
а) техніко–економічні фактори розміщення продуктивних сил; б) соціально–економічні фактори розміщення продуктивних сил; в) вірної відповіді немає; г) геополітичні фактори розміщення продуктивних сил.
48
10.Інтегральні показники, якими керуються відповідні органи господарського управління при виборі оптимального варіанта розміщення об'єктів виробничого чи невиробничого призначення, а також при виробленні системи заходів щодо вдосконалення територіальної і галузевої структури економіки – це:
а) вірної відповіді немає; б) критерії розміщення продуктивних сил;
в) принципи розміщення продуктивних сил; г) кількісні характеристики продуктивних сил.
11.Який із способів реалізації не відповідає принципу комплексного розміщення виробництва?
а) комплексне використання природних ресурсів; б) раціональне використання трудових ресурсів
в) наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;
г) створення єдиної інфраструктури господарства регіону.
12.Закономірність, що відбиває найістотніші відношення між явищами у природі й суспільстві – це:
а) економічний закон; б) економічна закономірність;
в) закономірність розміщення продуктивних сил; г) закон розміщення продуктивних сил.
13.З якої закономірності випливає принцип раціонального розміщення виробництва?
а) закономірність економічної цілісності регіону; б) зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів; в) вірної відповіді немає;
г) закономірність територіальної комплексності продуктивних сил.
49
3 ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСТВА
3.1 НАУКОВІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ
Відмінності між природними умовами і ресурсами – одна з причин територіального поділу праці, який впливає на виробництво не безпосередньо, а через виробничі відносини.
Територіальний поділ праці – об’єктивний незворотний процес виробничої спеціалізації економічних районів і формування міжрайонної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією і послугами. Просторовий поділ суспільної праці зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій і їх географічним положенням і є одним з факторів підвищення продуктивності суспільної праці. Рівень територіального поділу праці залежить від рівня суспільного поділу праці в країні й, отже, може бути непрямим показником рівня розвитку її продуктивних сил.
Економічний район – це економічно цілісна частина території країни, якій властиві такі ознаки як спеціалізація і комплексність господарства.
Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Економічне районування сприяє раціональній територіальній організації господарства. Разом з тим, спеціалізація економічних районів, як і взагалі спеціалізація у виробництві (предметна, подетальна, технологічна), сприяє економії суспільної праці.
При виділенні економічних районів враховують два основних принципи.
1. Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Справді, спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці й засобів виробництва на виготовлення продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже,
50
територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.
2.Адміністративний, що визначає єдність економічного районування
ітериторіального політико-адміністративного устрою країни.
Природне середовище враховується в економічному районуванні, оскільки воно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національних утворень, встановлення державних кордонів і політикоадміністративного устрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічне районування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливає на економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділ праці.
3.2 ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
В межах СРСР економічне районування в Україні ґрунтувалося на інтересах колишнього Союзу. Тоді територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. На основі цього поділу складали п’ятирічні плани, які визначались, головним чином, політичною та адміністративною доцільністю, а не економічною обґрунтованістю. В умовах самостійності України та ринкових відносин виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати пріоритетність економічних аспектів територіальновиробничих комплексів (ТВК), формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур та ін.
Колишнє економічне районування втратило своє практичне і наукове значення. У ньому не враховувалися своєрідність природи та історичне минуле України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо. Проте ці райони все-таки розвивалися у певному напрямі господарювання, зберегли спільні риси розвитку і розміщення промисловості та сільського господарства. В Україні можна виділити три економічні зони: Західну, Східну та Південну зі своїми характерними ознаками і напрямами економіки.
51
Разом з тим, для потреб господарського планування і пізнавальної мети слід виділити мезорайонування. Тому вже в 60-х роках О.Т. Діброва опрацював своєрідне економічне районування території республіки, виділивши 7 районів:
Донбас;
Промислове Подніпров’я;
Степове Причорномор’я;
Лівобережний Лісостеп;
Правобережний Лісостеп;
Полісся;
Західні області (до них віднесено 8 областей).
Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені як К.Г. Воблий, М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій, А.Т. Ващенко, І.А. Горленко, Л.М. Корецький, С.С. Мохначук, В.А. Поповкін та інші.
Останнім часом з оригінальною думкою про регіоналізацію (районування) виступив О.І. Шаблій. Він виділив на території України шість соціально-економічних районів. Під соціально-економічним районом він розуміє великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію. Його райони тісно пов’язані з містами-мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. Він виділив такі соціально-економічні райони як:
Західний;
Центральний;
Центрально-Північно-Східний;
Північно-Північно-Східний;
Південний;
Північно-Східний.
В.А. Поповкін пропонує таке макроекономічне районування України: Центральноукраїнський район (Київська, Чернігівська,
Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або Київське Полісся і Середнє Подніпров’я);
52