Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
Стратегії адресування у текстах Шевченка-повістяра
В. Смілянська, д. філол. н.
Анотація
У статті на основі ідей М. Бахтіна та принципів рецептивної естетики розглянуто метанаративний (екзегетичний) та метафікційний (дієгетичний) аспекти повістей Т. Шевченка, висвітлено способи контактування автора з читачем / слухачем, розрізнено характер адресування - прямого, направленого експліцитному адресатові, та прихованого, спрямованого адресатові імпліцитному. Останнього втілено в іпостасі ідеального реципієнта, до якого апелює імпліцитний автор і який сприймає естетичний модус твору (об'єктивну естетичну цінність уявного світу тексту та його суб'єктивну естетичну оцінку, виражені тональністю твору). На висхідній оцінній спрямованості ґрунтується стратегія інтимізації взаємин із читачем, а на низхідній - стратегія дискредитації, які реалізуються в низці комунікативних тактик. Носіями цих тактик є наратори-адресанти - розповідач та оповідач, котрі разом із нарататорами-адресатами утворюють корелятивні пари, які по-різному презентуються у текстах дев'яти повістей, що й розглянуто у статті.
Ключові слова: адресування, стратегія, метанарація, метафікція, тактика, інтимізація, дискредитація, розповідач, оповідач, автотематизація.
Annotation
Addressing strategies in the texts of Shevchenko-storyteller
V. Smilanska, doctor of philology, Shevchenko Institute of Literature
The paper considers the metanarrative (exegetical) and metafictional (diegetical) aspects of a work, the ways of the author's contacts with the reader / listener. The nature of addressing may be direct, which implies the explicit addressee, and hidden, designed for the implicit addressee. The latter is present as an ideal recipient who perceives the aesthetic mode of the work. The strategy of intimate connection with the reader is based on the ascending evaluative direction, while the descending one serves as a basis for the discrediting strategy, realized in a number of communicative tactics, used by the narrators-addressers.
The images of the narrator and storytellers perform different functions (hero, character-witness); the narrative composition of each story is not repeated in other works, gradually becoming more complicated. The author uses various compositional and verbal forms: in addition to a consistent story and narrative, description and reflection, he involves the forms of inserted narrative, epistolary text, and even a full-length story of an eyewitness.
Tactics of oral communication and its constitutive stylistic features are presented by D. Barannyk as Shevchenko's version of Ukrainian oral narrative, open to the addressee, and as a means of involving the reader in the imaginary world of a work. The term `self-presentation' as an action of informing the addressee about the narrator's occupation and his social status in order to establish contact differs from `self-thematization' which is an intimate self-characterization of the narrator, addressed to a friendly reader / listener. The latter also includes the digressive reflections of the narrator on moralistic, sociological, historical, artistic topics, which reveal his mentality.
Keywords: addressing, strategy, metanarrative, metafiction, tactics, intimization, discrediting, narrator, storytellers, self-thematization.
Сучасні наратологія та рецептивна естетика напрацювали багатий інструментарій для аналізу комунікативного аспекту літературного тексту. Скористаємося ним для дослідження стратегій контактування з читачем Шевченка-повістяра.
Зайве доводити, що всім художнім текстам Тараса Шевченка не притаманна відсторонена об'єктивність. Натомість 'їм характерна яскрава суб'єктивність, адже вони відрефлексовані автором, зорієнтовані на читача, якого уявляє і бажає мати своїм співрозмовником письменник. Т. Шевченко прагне залучити читача до співпереживання, а відтак і до соціальної дії. У цьому плані кожен його твір - і поетичний, і прозовий - дорівнює громадському вчинкові.
Варто розрізняти терміни «адресація» - притаманна всім літературним текстам орієнтація на читача, та «адресування» - процес контактування з читачем через нарацію (розповідання), продуктом якої є наратив - «сюжетно-розповідне висловлювання, що надає своєму предметно-смисловому змістові статус події, котра робить його подвійно подієвим» [13, 134]. Ідеться про формулу двоподієвості Михайла Бахтіна: про зображену у творі подію і про подію самого розповідання [2, 403]. Це уявлення знайшло широке визнання у світовій науці. Так, відомий німецький наратолог Вольф Шмід стверджує:
Розповідний текст містить не лише презентацію нарації, але також і сукупність експліцитних оцінок, коментарів, генералізацій, роздумів і автотематизацій наратора, що відносяться не до дієгезису (до оповіданого світу), а до екзегезису (до акту розповідання). <...> Зображений світ розповідного твору об'єднує, таким чином, дві зовсім різні дії: 1. Нарацію, що презентується (з уміщеною у ній оповіданою історією). 2. Саму презентацію, тобто історію розповідання, що обґрунтовує першу [19, 182].
Адресування може бути експліцитним, прямим, коли читача або названо, або застосовано до нього традиційну шанобливу формулу звертання, або ж позначено займенником тощо, й цим залучено в текст шляхом метанарації - екзегетичного вияву нарації. Б. Неуманн та А. Нюннінг («Метанарація та метафікція», 2009) вважають, що «до метанаративних аспектів можуть бути віднесені будь-які коментарі наратора з приводу самого процесу розповідання, але якщо рефлексія торкається внутрішнього світу художнього твору - то перед нами вже не метанарація, а метафікція, розмірковування про фікціональність наративу й статус описуваних подій» [цит. за: 15]. Тут ідея двоподієвості М. Бахтіна набула, на мій погляд, чіткого термінологічного оформлення.
Адресування буває і прихованим, імпліцитним, адже значуще висловлювання завжди містить «вищу інстанцію відповідного розуміння» як його конститутивний момент [2, 143]. За твердженням Валерія Тюпи, така позиція «дозволяє мислити “імпліцитного” адресата як рецептивну функцію тексту, не тотожну ані фактичному його читачеві, ані умовному (“експліцитному”)» [цит. за: 13, 14]. Йдеться про імпліцитного (абстрактного, за В. Шмідом) читача-адресата, втіленого в тексті у двох іпостасях: уявного читача, на якого орієнтується автор під час написання твору (термін «орієнтування» у В. Шміда - це врахування наратором кодів та норм адресата: мовних, епістемологічних, етичних з метою порозуміння [19, 101]), та ідеального реципієнта, до якого апелює імплі- цитний автор. Ідеальний реципієнт сприймає естетичний модус твору і «покликаний у першу чергу займати естетичну позицію, а не чиюсь позицію у життєвих, етичних, філософських питаннях» [19, 62]. Це сфера метафікції, котра стосується аксіологічного рівня структури твору і виявляється у змісті естетичного об'єкта подвійно: як естетична цінність та естетична оцінка. Спробу систематизації естетичного модусу твору здійснила Маргарита Брандес: ціннісні категорії породжують об'єктивну тональність, а оцінні - суб'єктивну, що стосується як зображених подій, так і героя, утворюючи його інтонаційну тему (т. зв. інтонаційний ореол) [див.: 4, 246-249; 13, 290-292].
Стратегії спілкування з адресатом можуть мати і позитивну, і негативну спрямованість. Дослідник адресованої лірики Віталій Назарець пропонує розрізняти модель інтимізації - стратегію, засновану на висхідній оцінній спрямованості, та протилежну їй модель дискредитації образу адресата - стратегію, базовану на низхідній оцінній спрямованості [див.: 10].
Адресування читачеві здебільшого інтимізоване. Усталеного визначення поняття «інтимізація» ще не вироблено, хоча ним оперують і мовознавці, й літературознавці. Чи не першим (ще 1942 р.) на нього звернув увагу Леонід Булаховський, характеризуючи у цьому ракурсі вказівні займенники та звертання. На його погляд, інтимізація - це «по-перше, художні засоби щільніше зблизити самого поета із зображуваним; подруге, своєрідне збудження читача - поділити з автором елементи його творчої праці, ближче ввійти в коло його почуттів і настроїв, зробившись ніби учасником самого живого процесу художнього вибору» [5, 573]. Отже, у першому разі йдеться про метафікцію, у другому - про метанарацію; в обох випадках відзначено позитивну налаштованість суб'єктів творчого спілкування. Петро Одарченко, рецензуючи 1954 р. працю Л. Булаховського у 3-му Річнику УВАН, характеризує інтимізуючі звертання у творах Т. Шевченка «як вияв тієї самої його потреби прямо дивитись в очі своїм персонажам, відчути в них живих людей, або привертати свого читача, робити його інтимним учасником оповідання і почуттів, які хвилюють автора <...>. Ці звернення <...> - це вияв справжнього зв'язку майстра-поета з його читачем» [11, 99].
Яким же уявляв автор повістей свого читача? Російська мова прозових творів Т. Шевченка вказує на читацьку публіку обох столиць імперії, в середовищі якої превалював, зрозуміло, російськомовний освічений читач. Численні описи, пояснення та переклади реалій українського сільського побуту свідчать про бажання автора відкрити російському читачеві «вікно» в Україну. Проте в Петербурзі й Москві служили й працювали земляки-українці різних переконань і неоднакового соціального становища - і ті, які назавжди покинули батьківщину навіть духовно (це відомі «перевертні» з «Розритої могили» [18:1, 253]), і ті, хто, служачи владі, потай сумували за рідним краєм. Саме до цих останніх повісті спрямовані як сюжетом (зображенням подій та характерів українців, рідних пейзажів, побуту), так і різного роду дигресіями, передусім історичного змісту. Не раз цитуються українські пісні, передаються особливості народного релігійного культу. Чи не найбільший відгук у душах земляків знаходила мова повістей, відчутно українізована (давно спостережено, що автор мислив українською, не завжди доладно перекладаючи її російською).
Інтимізація, за Аллою Корольовою, це «ефект емоційно-інтелектуального спілкування з читачем, що постає в певних естетичних ситуаціях і формує читацьку рецепцію художнього твору» [9, 33]. Водночас дослідниця не вказує на те, що інтимізація означає не будь-яке, а приязне, солідарне спілкування. Саме таку комунікативну стратегію інтимізації підкреслює Анна Палійчук: <...> інтимізація - це процес і результат встановлення / перебування у / і підтримання стану близьких, дружніх стосунків між автором (адресантом) та читачем (адресатом); це поведінка автора, що характеризується відвертістю, безпосередністю, неформальністю, приязню, солідарністю та рівністю по відношенню до читача в ситуації асинхронної художньої комунікації [12, 15-16].
Засобом здійснення інтимізації є комунікативна тактика, під якою розуміється «мовленнєва дія (один або декілька мовленнєвих актів), що відповідає певному етапу реалізації комунікативної стратегії і спрямована на розв'язання конкретного комунікативного завдання цього етапу» [12, 16]. Проаналізувавши значну кількість творів англомовної прози, дослідниця виділила вісім тактик, котрі склали певну парадигму способів інтимізації:
1) присутності / залучення читача;
2) прямого звертання до читача (експліцитний, найвищий вияв адресованості);
3) створення ефекту усного мовлення - бесіда з читачем;
4) ефект синхронної комунікації - «репортаж»;
5) керування свідомістю адресата - вказівки й поради йому;
6) відвертості й щирості адресанта з адресатом;
7) солідарності обох (щодо оцінювання персонажів);
8) прямий авторський коментар.
Перша, друга, третя, п'ята й шоста з перелічених тактик належать до прямих способів адресування у сфері метанарації, інші - приховані й стосуються сфери метафікції. Кілька тактик можуть бути поєднані в одному тексті. З-поміж засобів вербалізації цих тактик - звертання (у різних варіантах), наказові, спонукальні, питальні, окличні речення, займенники (особові, вказівні, присвійні), дієслова (в теперішньому часі, наказового способу), вставні конструкції тощо. Важливою тактикою інтимізації є, за А. Палійчук, творення ефекту усного мовлення, коли наратив «перетворюється на бесіду, що має ознаки незапланованості, непередбачуваності, нехарактерної письмовому дискурсу» [12, 17].
Дмитро Баранник спостеріг, що наративний монолог у повістях Т. Шевченка «компонується з дотриманням основних принципів художнього відтворювання українського розповідного мовлення. У текстовій структурі повістей використовуються знаки усної оповіді, які є достатніми для сприйняття художньо-літературного тексту як факту реальної комунікативної ситуації» [16:4, 315]. Такими стилетвірними знаками є:
1) «я» і «мой» як маркери конкретної особової зорієнтованості;
2) узагальнено-особові речення з присудками - назвами колективної дії розповідача і слухача («побачимо», «послухаємо» тощо);
3) звертання до читача;
4) вставні конструкції як знаки суб'єктивної авторської модальності («я думаю»);
5) знаки сюжетної перспективи («теперь я вот что вам скажу...»);
6) емоційні відступи-звернення;
7) номінативно-оцінювальні речення;
8) повтори фрагментів речень;
9) дублетні присудки;
10) інверсії;
11) початкові синтаксичні формули тощо.
Ці стилетворчі прийоми спостерігаємо як у сфері метанарації, так і метафікції. Власне метафікційними прийомами, що за своєю суттю є прихованим адресуванням читачеві, є, окрім об'єктивної (цінності) та суб'єктивної (естетичні оцінки) тональностей, нараторські звертання до персонажів. Промовистий приклад - поширене звертання до Лукії («Наймичка») з приводу зальотів її кривдника улана, де героїні представлено два варіанти можливої долі (один одного тяжчий) у разі її примирення зі спокусником [18:3, 101-103]. Носіями цих тактик є передусім експліцитні наратори, репрезентовані постаттю розповідача - основного представника автора та оповідача - як іншого, чужого, не-автора. У взаєминах із адресатом повістей істотне значення мають ці два основні суб'єкти викладу з різними функціональними різновидами: кожен може виступати героєм або й просто свідком-спостерігачем. Прикметно, що наративна композиція чи не кожної повісті є складним поєднанням і чергуванням їх партій, представленим розмаїтими мовленнєвими жанрами й формами, такими як наративний монолог, оповідь в епістолярній формі, драматична сцена у діалогах тощо [див.: 14, 211-244].