Автор-наратор у повістях Т. Шевченка став предметом розгляду в статті Тамари Гундорової «Кобзар Дармограй: про літературні маски Шевченка». Дослідниця зазначає:
Сама оповідь у повістях ведеться від імені Кобзаря Дармограя. Дві повісті («Княгиня» (1853) і «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1855-1858)) Шевченко навіть підписує як К. Дармограй (або Кобзар Дармограй). Однак образ Кобзаря Дармограя проходить через більшість повістей Шевченка. Він виразно і впізнавано ідентифікується як певний персоніфікований характер, котрий виконує роль оповідача [6].
Мушу заперечити: по-перше, ані дійсне прізвище автора, ані його псевдонім не належать зображеному у творі світові. По-друге, ототожнювати літературного наратора-розповідача (не оповідача!) з містифікованою постаттю Кобзаря Дармограя у реальному листуванні Т. Шевченка з приводу друку повістей, постаттю, створеною з метою замаскувати власне авторство, - означає змішувати фактуальність і фікцію. Окрім того, ман- дрівник-наратор у повістях безіменний, хоча й презентований за професією як письменник і художник (лише в останній з них він рекомендує себе іншому персонажу, лікарю Прехтелю: «Я - художник Дармограй» (не Кобзар!)). Тому ідея «літературної маски» Кобзаря Дармограя стосовно наратора повістей видається необгрунтованою.
Кожному типу наратора відповідає його корелятивний партнер - нарататор, якому адресовано наратив. Відповідно й стратегія уведення читача-адресата в уявний художній світ полягає в автопрезентації експлі- цитного наратора, демонстрації механізму розповіді, у діалозі з читачем, звертаннях до персонажів, виявленні свого ставлення до зображеного і його верифікації (засвідчення правдивості представленого у творі) тощо.
Звернемося до розгляду функціональних різновидів наративних пар у повістях Т. Шевченка.
Розповідач-спостерігач, свідок, який уводить читача-адресата у простір уявного світу, фігурує у першій повісті - «Наймичка» (1852-1853), що починається з ознайомлення читача з місцем майбутніх подій. Цю сюжетну схему розповідач-«списатель» розкриває у повісті «Близнецы»:
Чтобы избежать оригинальности <...> [тут іде іронічна тирада стосовно пошуковців оригінальності за будь-яку ціну. - В. С.], начну старыми словесы повествование мое тако.
Сначала опишу со тщанием место, т.[е.] пейзаж; потом опишу действующих лиц, их домашний быт, характеры, привычки, недостатки и добродетели, а потом уже, по мере сил, приступлю к драме, т.е. к самому действию. Метода, или манера, эта не новая, но зато хорошая манера. А хорошее, как говорят, не стареет <...> [18:4, 16].
Хоча на час праці над «Близнецами» вже було створено шість повістей, ця метафікційна схема працює в усіх. Тут маємо також і метанаративну автопрезентацію себе як письменника з демонстрацією механізму своєї розповіді.
Розповідач у «Наймичке» не зображений як певна постать: читачеві тільки відомо, що він - «списатель». Він не виступає персонажем, а є лише свідком подій, перебуваючи на периферії зображеного світу, на нього, за висловом М. Бахтіна, ледь падає «об'єктна тінь». Образ розповідача в першій повісті лише формується, а вже пізніше він стане ще й художником та антикварієм - пошукувачем давніх пам'яток (але тут він, пригадавши земляні укріплення у степах від Ромна до Кременчука, відмовляється пояснити читачеві 'їхнє призначення: «Не знаю, пускай про то ведает антикварий» [18:3, 59]). прямий прихований адресування повість шевченко
Відкривши «Наймичку» зверненим до читача-слухача розлогим переказом легенди про походження Ромоданівського шляху, наратор, схаменувшись, зупиняє себе: «Я, одначе, во зло употребляю терпение моих благосклонных слушателей: разносился со своим Ромоданом, наговорил, что твоя перекупка с бубликами, а о самом-то деле не сказал еще ни слова» [18:3, 59]. Ця ніби зайва балаканина про українські історичні та пейзажні реалії, із гоголівськими стильовими нотками, насправді орієнтує читача на жанр української повісті традиції М. Гоголя. Автор презентує себе як усного мовця («наговорил», «не сказал»), а своїх читачів - як «благосклонных слушателей», вдаючись до комунікативної тактики усної бесіди з прямим звертанням до читача, що є найвищим виявом стратегії інтимізації у взаєминах з реципієнтом, а також тактики довіри до нього, пов'язаної з авторською самокритикою - традиційним риторичним прийомом, котрий зустрічається ще в давній українській літературі [див.: 14, 27-54]. Розгортаючи у зверненій до читача-слухача розповіді черговий епізод як сцену, наратор прагне зробити його свідком подій. У такий спосіб здійснюється інтимізаційна тактика втягування читача-нарататора в дію. Ефект спілкування підсилено етикетними звертаннями до читача на «ви» (давній літературний прийом), а також інтимізованим об'єднанням з ним завдяки займенникам («ми», «нас»), наказовому способу дієслова, інтонації спонукання, запрошення (наприклад:
«Подойдем же мы ближе к хутору и посмотрим на красоту его безыскусственную и на жизнь его хозяина. Для нас это путешествие тем более необходимо, что на этом уединенном хуторе будет продолжаться предлагаемая драма» [18:3, 63]).
Отже, очевидними є, по-перше, тактика втягування читача в дію; по-друге - знак сюжетної перспективи, що свідчить про ретроспективну позицію розповідача, котрий вже «знає» перебіг «предлагаемой драмы»; по-третє, засвідчення усного характеру розповіді, що підтверджується й висловами: «правду сказать», «заговорил», «о самом-то деле не сказал еще ни слова», «красиво сказано!», «и рассказать нельзя» тощо.
Оповідач є основним суб'єктом викладу сюжету в низці повістей, у першу чергу - в повісті «Варнак» (1853), створеній за однойменною поемою. Водночас ця наративна інстанція становить об'єкт зображення з боку розповідача в обрамленні й не виступає у прозі Т. Шевченка самостійно. Розповідач в обрамленні «Варнака» є більш конкретизованою постаттю, порівняно з «Наймичкою». У вступному описі «небольшой благодатной землицы», «текущей млеком и медом» [18:3, 121], із ледачим населенням, що нидіє у бруді й темноті, наратор-розповідач саркастично розмірковує про причини такого становища:
На сей важный политико-экономический вопрос я на досуге напишу четырехтомный нравоописательно-исторический роман, в котором потщуся изобразить с микроскопическими подробностями нравы, обычаи и историю сего архиправославного народа. А пока созреет этот знаменитый роман в моей многоумной голове, я расскажу вам вот что [18:3, 121].
У такий спосіб розповідач презентує себе читачеві як письменника, але, за традицією просвітницької літератури, з іронічним самоприниженням. У наступному пасажі розповідач уже позбувається цього тону, анонсуючи свої наміри: він зацікався випадково побаченим величним старим і «решился познакомиться с ним лично и при благоприятном случае узнать точнее его прошлую жизнь, и если найду в ней что-либо нравственное, назидательное или по крайней мере занимательное, то запишу все это, предам тиснению, назидания или увеселения ради» [18:3, 123]. Зауважу, що тут змінено метанаративну позицію розповідача з ретроспективної, як у «Наймичке», на синхронну: наратор не лише «не знає» майбутніх подій, а тільки демонструє намір дізнатися та оцінити їх.
Загалом, кардинальна різниця між наратором-героєм і наратором- свідком (хай то буде розповідач чи оповідач) полягає в характері позиції кожного в художньому світі. Наратор-свідок є спостерігачем, котрий володіє лише зовнішньою психологічною перспективою стосовно інших персонажів, тобто подає лише ті моменти, які він може бачити й чути, але не думки й переживання персонажів, не внутрішню мотивацію їхніх учинків. Натомість наратор-герой передає все зі внутрішньої психологічної перспективи. Значно рідше письменник застосовує подвійну психологічну перспективу. Нарації героя властива посилена емоційність вираження власних почуттів, породжених, як правило, його драматичною чи й трагічною долею, а відтак і відповідні риторичні та лексичні засоби вираження своєї позиції. У «Варнаку» маємо класичний варіант наративної композиції: внутрішній розповідач-слухач виступає в обрамленні, а оповідач-герой - у сюжетній історії. Надалі автор поступово урізноманітнює її.
У наступній повісті - «Княгиня» (1853) наративна композиція має вигляд розлогого прологу чи автобіографічного спомину-увертюри про дитинство автора-наратора в чудовому українському селі й дружній родині; він задає початковий настроєвий акорд, який нічим не пов'язаний із сюжетом повісті, але презентує майбутнього автора-розповідача: «<...> этот кубический белокурый мальчуган был не кто иной, как смиренный автор сего, хотя и не сентиментального, но тем не менее печального рассказа <...>» [18:3, 153]. Цей знак сюжетної перспективи керує горизонтом очікувань читача-слухача, набуваючи значення обіцянки сумних подій: спершу вони відбуваються у житті школяра-попихача й сироти, а згодом цей алгоритм виявиться і в сюжеті повісті. Події спогаду відділені від обрамлення (тобто інформації про обставини знайомства автора з оповідачкою) часовою дистанцією у двадцять років - часу відсутності наратора, за якого його юність «проползла в нищете, невежестве и унижении» [18:3, 157]. Він повертається до рідного гнізда, ідеалізуючи в пам'яті батьківщину й маючи намір «взглянуть поближе на мой эдем и даже выслушать сию печальную и правдивую повесть» [18:3, 157]. У цьому випадку знову спостерігаємо увиразнення знаків сюжетної перспективи. Подорожній минає погоріле село - перший тривожний маркер минулих трагічних подій. Саме про них він почує у хаті заможного селянина Степановича з уст Микитівни. Подорожній вислуховує емоційну звинувачувальну оповідь, не втручаючись у неї, а потім верифікує почуте, таким чином замикаючи обрамлення: «Я слишком убедился в горькой истине печального этого рассказа, так неотрадно приветствовавшего меня на моей милой родине» [18:3, 177].
У повісті «Музыкант» (1854-1855) наративна композиція виразно відмінна від попередніх: по-перше, розповідач уже відкрито презентується як антикварій і художник; по-друге, у наративному дискурсі функціонує декілька оповідачів, партії яких складно переплетені; по-третє, оповіді ведуться в листовній формі - основному способі викладу сюжету; по-четверте, сюжет містить вставну історію і двох її нараторів; по-п'яте, «населеність» сюжету, тобто кількість різнофункціональних персонажів (у тому числі й внутрішніх адресатів) значно більша в порівнянні зі сюжетами попередніх повістей; по-шосте, з'явився щасливий фінал.
Рамкою наративної композиції є історія знайомства розповідача з музикою Тарасом. Це знайомство вилилося у щиру симпатію і глибоке співчуття вільного художника рабському становищу геніального музики- кріпака. Текст повісті містить чотири листи героя, відділені великими часовими проміжками, що загалом охоплюють двадцять років (розповідач не повідомляє, де він перебував цей час). Листи надходять службовому персонажеві - Івану Максимовичу, який виступає не тільки посередником у листуванні, а й надалі його внутрішнім адресатом, який зберіг листи Тараса. Іван Максимович є ще одним оповідачем, причому одночасно і в письмовій, і в усній формі: він зі слів Тараса написав щось подібне до повісті, орієнтуючись на манеру Марлінського (« - Я описываю все случившееся с нашим музыкантом со дня его выезда в Петербург, со слов его же самого, только украшаю иногда слог на манер Марлинского (божественный писатель!)» [18:3, 224]), де виклав відомі йому факти, що стосувалися перипетій долі музики. Коли розповідач береться сам читати цю повість, він вибирає з неї і переписує лише вклеєні в рукопис листи Тараса. Перший лист містить вставне оповідання про долю кріпосної актриси Марії Тарасевич, яка незадовго до смерті оповіла Тарасові свою жахливу історію. Це оповідання викладене головним чином у переказі Тарасом оповіді Марії, а частково - через цитування ним її мовлення, з притаманною йому пристрасністю (лише емоційність, а не, скажімо, лексичний склад, різнить партію Марії від мови усіх інших, таких як вона, нараторів-інтелігентів). Прикметно, що навіть оповідь на- раторів нижчих соціальних станів провадиться літературною мовою, а не «сказом» - усною чужою мовою, діалектом чи жаргоном.
Твір, як і «Княгиню», завершує верифікація оповіданого, репрезентована розповідачем-мандрівником: «На другой день мы были на ферме. И я видел и был совершенно счастлив счастием этих простодушно благородных людей! Видел и свидетельствую истину сего неложного сказания. Аминь» [18:3, 239].
Окреме місце у прозовому доробку Т. Шевченка займає повість «Несчастный» (1855): її створено на матеріалі лише російських реалій та побуту (військового та поміщицького), а топографічним контекстом є російське село, Петербург та Орська фортеця. Інша особливість «Несчастного» - перевага дії, фабули, а не вражень мандрівника. Якщо в інших повістях наратор стоїть на зовнішній психологічній позиції розповідача-спостерігача, і лише інколи застосовує подвійну психологічну перспективу, то в цьому творі він виступає всезнаючим автором стосовно думок і поведінкових мотивацій усіх персонажів. Певне світло на заняття розповідача проливають його метанаративні пасажі: «Немного, я думаю, найдется моих читателей таких, которые бы мне поверили, что это было действительно так, а это было действительно так. Так вот такая-то Яман- Кала: сама по себе она неказистая, а вмещает в себе такие редкие субъекты, что не мешает их описывать самым тщательным манером» [18:3, 242].
Отже, наратор - письменник. Періодично читачу траплятимуться в розповіді звернені до нього метанаративні зауваження, котрі стосуються екзегезису - історії розповідання. Загалом, розповідь відкрито адресована «терпеливым читателям», що увиразнено постійними звертаннями на «ви» у коментарях, риторичними запитаннями, співчутливими чи, навпаки, дискредитуючими прикладками або епітетами тощо. Прихованим адресуванням варто вважати об'єктивну ціннісну тональність зображених реалій та суб'єктивну нараторську оцінну тональність, виражену всеохопною іронією, аж до сарказму. Поведінка поміщиці Марії Федорівни - квінтесенція підлості та жорстокості, тому логічним є її справедливе покарання й увінчання щасливим фіналом долі сиріт Лізи й Колі (хоча, очевидно, такий фінал мав пом'якшувати викривальну силу твору).
У повісті «Капитанша» (1855) спостерігаємо ускладнення наративної композиції, хоча її схема нагадує попередні твори: ядро сюжету має обрамленням, проте воно значно розлогіше, у порівнянні з іншими повістями. Починається твір розповіддю наратора про його мандрівку з Москви до Глухова. У корчмі під Глуховом він зустрічає мабутнього героя повісті, рукопис якої під назвою «Капитанша, или Великодушный солдат (рассказ самовидца)» потрапить йому до рук. Цим самовидцем- свідком виявився старий офіцер, котрий оповів історію головного героя, свого колишнього солдата, а нині корчмаря Якима Тумана, своєму синові, в минулому військовому ротмістру, а на той час хуторянинові, Віктору Олександровичу. Останній і записав із розповідей батька названу повість, успішно зімітувавши живу батькову оповідь. Обрамлення ж, зокрема й та його частина, де розкрито завершення історій усіх персонажів, повністю належить наратору-розповідачу, котрий стисло викладає особливості одруження Віктора Олександровича з Оленою. Свого роду підсумковою є оцінка розповідачем головного героя Якима Тумана: