Я смотрел на него не как на простого корчмаря-ветерана, а как на рыцаря великих нравственных подвигов, как на человека-христианина в самом обширном смысле этого слова. <...> Не случалось мне видеть такого изящного произведения скульптуры или живописи, которое так бы успокоительносладко привлекало мои глаза к себе, как кроткое, спокойное лицо этого седого доблестного героя добродетели [18:3, 338].
Осібне місце у творчій спадщині Т. Шевченка посідає повість «Близнецы», датування якої 1855-м роком поставив під сумнів Олександр Боронь: на основі аналізу значної кількості джерел дослідник уважає так само вірогідним 1854-й рік [3, 123-126]. Павло Зайцев писав про повість: «Мистецька й історично-документальна вартість твору як української побутово-історичної повісті, каже нам вважати його за один із кращих у Шевченковій прозі» [17:9, 359-360]. Автор статті про повість у «Шевченківській енциклопедії» Олексій Сидоренко переконливо аналізує універсалізацію конкретної хутірської історії через уписаність її в український культурний код із його пластами - міфологічним, історичним, генетичним, соціокультурним, автобіографічним, літературно-стилістичним, літературно-жанровим, мистецьким [див.: 16:1, 452-457].
У повісті розповідач презентує себе як автора історії, смисл якої полягає в альтернативі до поширеного уявлення: «каков из колыбельки, таков и в могилку», а також до думки про те, що прекрасні враження щасливого дитинства «необоримой стеною станут вокруг человека и защитят его на дороге жизни от всех мерзостей коловратного света» [18:4, 16]. Відповідно, письменник будує сюжет на основі порівняння паралельного становлення двох внутрішньо однакових людей - близнят. Про експериментальний характер сюжету свідчить авторська фраза: «Посмотрим, в какой степени можно верить сей непреложной истине» [18:4, 16]. Особливості моделювання подієвого плану виказують ознаки жанру повісті виховання: автор «доручив» кураторові полтавської гімназії І. Котляревському наглядати за навчанням дітей у Полтаві - Саватія в гімназії, а Зосима в кадетському корпусі. Лист Котляревського до батьків близнят свідчить про визначальну роль у формуванні 'їхніх характерів саме виховання: «<...> от различного их воспитания выйдет психический опыт, который и покажет, какая произойти может разница от воспитания между двумя субъектами, совершенно одинаково организованными» [18:4, 57]. Перебування у різних середовищах і під упливом неоднакових методів виховання зумовило поступове але неухильне розходження у становленні особистостей: з Саватія виростав шляхетний гуманітарій, а Зосим деградував у негідника.
Прикметною особливістю повісті є автотематизація наратора переважно через спогади - суто індивідуальний зміст авторської ментальності. Йдеться про перший Святий вечір без матері [18:4, 35], про епізод (загадка для біографів!) зруйнованого київського кохання з постатями нареченої та її матері: «Весной они приехали в Киев, но, увы! меня там уже не было. Я далеко уже был весною и о мелькнувшей радости вспоминал, как о волшебном очаровательном сне» [18:4, 112]. Чимало дослідників, як попередників, так і сучасників, визнають перевагу цієї повісті над іншими - і за майстерністю побутописання, і за гуманістичною спрямованістю.
Повість «Художник» (1856) традиційно сприймається як суто автобіографічна, за винятком сюжету другої частини - вигаданої історії загибелі таланту. Уже немолодий письменник і художник на засланні пригадує власне життя: спершу кріпака, тоді молодого художника-академіста. У повісті відтворено дорогі серцю письменника постаті й реалії мистецького життя Петербурга середини ХІХ ст. Завершення історії художника має суто експериментальний характер: історія з Пашею (реальною Машею Європеус) розпочиналася так само. В повісті автор моделює ситуацію: як би склалося його життя, коли б він одружився і взяв на себе тягар утримання родини. Доля героя свідчить, що одруження для вільного митця згубне для його таланту. Наративна композиція повісті досить складна: головним оповідачем від «я» виступає неназваний художник, у постаті якого легко впізнається Іван Сошенко. Після звільнення з кріпацтва і початку навчання у Карла Брюллова Сошенко залишає місто і перетворюється на читача листів героя, котрі він коментує і над якими розмірковує [див.: 18:4, 185-187, 196-198]. Уся історія героя уміщена в десяти його листах. Коли почався занепад таланту, художник перестав писати й фінал історії відбито у двох листах Михайлова, у коментарях Сошенка [див.: 18:4, 202-206] та його стислій оповіді. Прикметно, що це чи не єдина повість, у якій відсутнє пряме адресування читачеві, натомість визначальне значення мають діалоги нараторів.
Плідного для Шевченка-прозаїка 1855-го року розпочато і роботу над найскладнішою за композицією й останньою з відомих повістю «Прогулка с удовольствием и не без морали» (завершено твір у лютому 1858 р.). Про ретельність праці над текстом свідчать не лише правки в автографах, а й п'ятиразова зміна назви - від «Матроса» до нинішньої. Жанр подорожньої повісті дав змогу легко переносити дію в часі й з місця на місце, залучати усе нових різнофункціональних персонажів, що відбито і в поділі тексту на дві частини з підрозділами.
У центрі подій - історія колишньої кріпачки Олени та її брата (у минулому матроса), а також ідеальної родини хуторян Прехтелів, у образах котрих утілено соціально-етичний ідеал Т. Шевченка, який, за справедливим твердженням О. Бороня, має ознаки утопії [16:5, 348]. Наскрізним мотивом, що пов'язує епізоди, є, на мій погляд, мотив загадки: «Код загадки включає ті елементи, взаємопов'язаність яких (розповідна фраза) дає змогу висунути на початку якусь загадку, і які, після кількох ретардацій, утворюють пікантність розповіді і допомагають знайти розв'язку загадки» [1, 403]. Цей мотив періодично виринає у роздумах розповідача.
Передісторію Олени стисло викладає розповідачеві-мандрівникові ситуативний оповідач - непривабливий персонаж, котрий презентує себе його родичем. Поміщик, відставний гусар та людина недалека, він симпатизує власникові кріпачки Олени - ротмістру Курнатовському, а про Олену висловлюється у різкому тоні: «Дело-то, знаєте, опекою запахло, если не больше. А из чего? Из сущей дряни! Из-за капризной девки» [18:4, 263].
Новим є образ розповідача, який є внутрішньо близький самому письменнику. Він виступає не лише свідком подій, а й повноцінним героєм, презентує себе як поета, письменника, художника («Я - художник Дармограй»), спілкується з іншими персонажами, діє, спостерігає, оцінює, коментує, розмірковує. Образ розповідача на тлі оточення, змальованого зі зовнішньої психологічної перспективи, вирізняється цілісністю і яскравістю. Автотематизація розповідача відіграє значну роль у тексті: йдеться про окрему історію, де відбито процес творення героїчної поеми про вчинок матроса, котрий «отдал все сестре, а себе ничего не оставил, кроме сумы и костыля» [18:4, 216], і яка потім перетворилася у повість. Упродовж першої частини повісті розповідач раз у раз повертається до своєї майбутньої поеми. Привертає увагу його візія бурі на морі та образ українського лірника з «Думою про Олексія, поповича пирятинського» - зразка відданості запорозькому товариству аж до самопожертви, суголосного шляхетному вчинкові матроса (пізніше Т. Шевченко помістить цю думу в своєму «Букварі»).
Інший спосіб автотематизації - серія автохарактеристик, інколи гумористичних чи критичних (такою є автопрезентація на початку твору):
Но уж если что мне раз пришло в голову, хотя бы самое несбыточное, так хоть роди, а подавай. На этом пункте я имею большое сходство с моими неподатливыми земляками. [Тут, на відміну від «Художника», важить акцентування власної національної ідентичності. - В.С.] Писатели наши и вообще люди приличные чувство это называют силою воли; а его просто можно назвать воловьим упрямством. <...> Красота на меня, в чем бы она ни проявлялась, в существе ли живущем или прозябающем, всегда имеет одинаковое и благодетельное влияние. <...> Благодарю тебя, всемогущий Боже, что одарил Ты меня чувством человека, любящего и видящего прекрасное <...>. Я имею благородную привычку отвечать сейчас же на полученное письмо [18:4, 208, 260, 323].
Ще одним способом автотематизації є виклад власних спогадів: про залізні стовпи [18:4, 293], про маляра отця Єфрема [18:4, 228], про Штернберга й нову лампу [18:4, 245-246].
Герой-розповідач охоче ділиться з читачем розмірковуваннями, сентенціями з різних приводів (зокрема, щодо історичних подій, пов'язаних з місцевостями, які він минав), оцінними коментарями-універсалізаці- ями моралістичного змісту («Зачем они детей родят, эти амфибии, эти бездушные автоматы? С какой целью они выходят замуж, эти мертвые красавицы? Чтобы сделать карьеру, как выражается моя кузина; а дети - это уже необходимое следствие карьеры, и ничего больше. Бедные бездушные матери!» [18:4, 225]), саркастичними тирадами («Прежние благородные обладатели крепостных душ только гаремы заводили из собственных девок, а теперь жениться начали. Выходит, что идея о коммунизме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприме- нима к настоящей прозаической жизни. Честь и слава поборникам новой цивилизации!» [18:4, 261]). Риторичні звертання, що переростають у дигресії й прямо адресовані читачам-слухачам («О мои милые, непорочные земляки мои!» [18:4, 268]), за своєю суттю є демонстрацією національної ідентичності розповідача та його антикріпосницьких настроїв. Численні дигресії дають уявлення про світоглядні позиції письменника, репрезентують важливу оцінну тональність. Скажімо, іронія і сарказм увиразнюють негативну семантику образів кузини, її чоловіка, а також поміщика Курнатовського (зауважу, що його перевиховання необґрунтоване і є даниною утопічним просвітницьким ідеалам). Атмосферою щирого захоплення оточені образи Олени та її брата матроса, дещо сентиментальна риторика симпатії прикметна наративу, в якому фігурують ідеальне подружжя хуторян Прехтелів і колоритні образи слуг Трохима й Прохора. Ці аксіологічні аспекти відіграють роль прихованого адресування читачеві. Натомість пряме адресування виявляється у звертаннях до «благосклонных» чи «терпеливых» читачів, у особливостях спрямованої до них розповіді, у підсумковій верифікації зображеного. Пряме адресування розкривається також через репрезентацію спільної оцінної позиції, акцентованої займенникам «ми», «нас», через анонсування змісту наступної розповіді, через інтимізацію стосовно героїв («мой герой», «моя прекрасная Елена», «моя муза»), через іронічну дискусію з читачами (прикметним у цьому сенсі є фрагмент, де автор глузує з обмеженого «шляхетного» читача, дискредитуючи його: «Неблагодарный! - скажет с негодованием благородный читатель. - Ежели ты попрал священные узы родства и дружбы, то вспомнил бы вчерашний обед. Вспомнил бы, кому ты обязан гостеприимством. Вспомнил бы, против кого ты ухищряешься, на кого ты руку подымаешь. - Нехорошо, сам вижу, что нехорошо делаю <...>» [18:4, 243]).
Важливим аспектом змісту твору є численні мистецькі алюзії та ремінісценції - судження про світових митців та їх твори, адресовані освіченому читачеві. Найвищим виявом авторсько credo можна вважати такий розмисел: «Высокое искусство (так я думаю) сильнее действует на душу человека, сильнее, нежели самая природа. Какая же непостижимая божественная тайна сокрыта в этом деле руки человека, в этом божественном искусстве? Творчеством называется эта великая божественная тайна <...>» [18:4, 227]. У цій соціально-етичній повісті весь «виклад пронизує потужна лірична експресія. З повісті постає привабливий багатогранний образ зрілого Шевченка, - підсумовує О. Боронь, - маляра з розвиненим тонким смаком, просвітника, мислителя, який прагнув витворити засобами словесного мистецтва ідеальний гуманний світ» [16:5, 352].
Іван Дзюба поширює суголосне твердження на всі Шевченкові повісті: автор - «головний герой цих повістей: у них вибудовується і вибудовується його образ, що кидає своє світло на картину життя». Над ними - «ореол Шевченка, що надає особливої авторитетності висловленим у них думкам, допомагає нам побачити духовні обсяги самого Шевченка, його етичний і естетичний світ, діапазон думок про життя і мистецтво» [7:4, 513], а також об'єднує, додамо, увесь корпус повістей в індивідуальну авторську цілість.
Література
1. Барт Р. Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е. По // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / за ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 385-405.
2. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. Москва: Художественная литература, 1975. 502 с.
3. Боронь О. Спадщина Кобзаря Дармограя: джерела, типологія та інтертекст Шевченкових повістей. [Монографія]. Київ: Критика, 2017. 496 с.
4. Брандес М. Стилистика немецкого языка: Учебник для институтов и факультетов иностранных языков. Москва: Высшая школа, 1983. 271 с.
5. Булаховський Л. Мовні засоби інтимізації в поезії Тараса Шевченка // Булаховський Л. Вибрані праці: в 5 т. Т. 2 / АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. Київ: Наукова думка, 1977. С. 573-593.
6. Гундорова Т. «Кобзар Дармограй»: про літературні маски Шевченка // Літературна Україна. 2019. 9 березня. №10 (5793).
7. Історія української літератури: у 12 т. / за заг. ред. видання В. Дончика / НАН України, Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Т. 4: Тарас Шевченко / автор І. Дзюба; наук. ред. М. Жулинський. Київ: Наукова думка, 2014. 783 с.
8. КодацькаЛ. Художня проза Т. Г. Шевченка. Київ: Наукова думка, 1972. 327 с.