• орієнтованими в часі - цілі встановлюються на визначений період часу, протягом якого ведеться систематичне спостереження за поетапним процесом їх досягнення.
Екологічна стратегія є одним з основних елементів системи екологічного управління. Вона стає інструментом для виявлення екологічного потенціалу підприємства, що включає переваги в галузі охорони навколишнього середовища, ресурсозбереження, забезпечення екологічної безпеки в конкуренції з іншими підприємствами, визначити на цій основі його довгострокові цілі, що дозволяє розробити методологічний апарат щодо їх подальшої реалізації.
Екологічна стратегія виступає своєрідною сполучною ланкою між
екологічною політикою держави і механізмом управління еколого-економічними
процесами в діяльності промислових підприємств. Про це говорить і
Санкт-Гальська модель інтегрованого екологічного менеджменту (рис.1.3) [15].
Рис.1.3. Основні елементи екологічної стратегії у рамках
Санкт-Гальської моделі інтегрованого екологічного менеджменту
Згідно з Санкт-Гальською моделлю інтегрованого екологічного менеджменту, керівною ідеєю підприємства є перспектива довгострокової економіки. На цій основі формуються окремі модулі й відносини між ними, при цьому класифікація відбувається відповідно до аспектів загального менеджменту (дії, структури, поведінки).
Ключовим модулем нормативного рівня є екологічна політика підприємства. Її зміст і здійснення залежать від взаємодії із зовнішнім середовищем, здатності керівництва формулювати екологічні цілі й обробляти отриману інформацію. На даному рівні основну роль відіграють правила екологічної поведінки, визначені обов'язки підприємств щодо виконання екологічних вимог.
Стратегічний рівень управління відповідає довгостроковим цілям підприємства, і реалізує задачу забезпечення довгострокової конкурентоспроможності підприємства за допомогою зміцнення існуючого і формування нового потенціалу ефективності (імідж, компетенція, частка ринку і ін.).
Традиційною існує думка, що підприємство повинно обрати
конкретну екологічну стратегію (наприклад, активу чи пасивну). Вважаємо, що для
отримання більшого еколого-економічного ефекту можливе їх поєднання.
Впровадження складових даного синтезу екологічних стратегій в загальну
економічну стратегію діяльності промислових підприємств стане твердим базисом
для розробки реального, ефективного механізму управління еколого-економічними
процесами.
Таблиця 1.3.
Стратегії екологічного розвитку підприємств
|
Активна стратегія розвитку |
|
Скорочення ресурсозбереження Скорочення вторинного обороту Впровадження безпечних технологій Забезпечення для НС безпечної політики Усунення нанесеного Нс збитку |
|
Пасивна стратегія розвитку |
|
Природозбережна виробнича політика (інновації, модифікації) Зняття продуктів з виробництва |
Досягнення стратегічних цілей можливо завдяки ефективному оперативному менеджменту метою якого є реалізація виробничих функцій підприємства з одночасною мінімізацією його впливу на довкілля. Для цього підприємство повинне ідентифікувати ті елементи своєї діяльності, продукції або послуг, які впливають на навколишнє середовище, і врахувати їх вплив при визначенні цільових еколого-економічних показників. Для визначення сфер діяльності підприємства, які потребують найбільшої уваги застосовують систему індикаторів еколого-економічних процесів.
Індикатори еколого-економічних процесів складають важливий елемент інформаційного забезпечення еколого-економічного управління. Вони покликані виконувати такі основні функції:
· задавати цілі екологічної політики (стратегії), а також поточних планів і програм дій щодо охорони навколишнього середовища;
· оцінювати ступінь виконання цільових і планових екологічних показників, визначати динаміку екологічних результатів діяльності підприємства в часі, а також порівнювати їх з результатами інших підприємств;
· виявляти відхилення від поставлених екологічних цілей і завдань;
· ідентифікувати ринкові шанси і можливості скорочення витрат;
· служити засобом зовнішньої (при формуванні екологічної стратегії і політики) і внутрішньої комунікації (забезпечуючи зворотний зв'язок з персоналом, а також його інформування і мотивацію) [9].
Відповідно до Стандарту ISO 14031 «Керівні вказівки по управлінню навколишнім середовищем. Оцінка результативності» пропонуємо виділяти наступні групи індикаторів еколого-економічних процесів:
· індикатори системи менеджменту,
· індикатори операційних процесів
· індикатори екологічних умов діяльності підприємства.
Індикатори системи менеджменту характеризують роботу керівництва підприємства в напрямку управління еколого-економічними процесами. Ця інформація стосується політики, практики, процедур, рішень і дій.
Індикатори операційних процесів забезпечують фактичну, поточну оцінку екологічних аспектів діяльності фірми. Вони характеризують споживання матеріалів, електроенергії, наявність і ефективність функціонування основних засобів природоохоронного призначення та ін.
Індикатори екологічних умов діяльності покликані оцінювати дії підприємства на навколишнє середовище (у формі шкідливих викидів в атмосферне повітря, скидань стічних вод та ін.).
Переваги застосування зазначених індикаторів для ідентифікації еколого-економічних процесів полягають у тому, що вони одночасно у змозі давати їх якісні і кількісні характеристики, можуть бути виражені як в абсолютних, так і у відносних одиницях, що залежить від призначення і характеру їх застосування.
Найбільш універсальними індикаторами еколого-економічних процесів є витрати. Тому управлінню витратами потрібно приділити значну увагу при реалізації еколого-економічної концепції.
Після визначення системи індикаторів і їх аналізу на оперативному рівні необхідно розробити програму управління еколого-економічними процесами, що визначить відповідальних, засоби і терміни досягнення задекларованих цілей і завдань. При цьому треба зробити акцент на необхідності екологічної орієнтації всіх працівників підприємства. Для всього персоналу повинна бути забезпечена відповідна підготовка, покликана підвищити рівень спеціальних екологічних знань працівників, що надасть їм можливість вирішувати екологічні проблеми різних рівнів складності.
Готовності реалізовувати одержані знання на практиці сприятиме створення в рамках виробничої структури підприємства центрів екологічної відповідальності. Сутність створення подібних центів полягає в закріпленні за відповідальними особами тих складових екологічної політики підприємства, які безпосередньо залежать від їх роботи. До відповідальних осіб доводяться планові вимоги у галузі охорони навколишнього середовища, потім фактичні дані порівнюються з плановими. При невиконанні поставлених завдань проводиться ретельний аналіз причин і намічаються заходи по усуненню несприятливих чинників.
Таким чином, управляюча система одержує чітку картину формування екологічної ситуації в кожній ланці технологічного процесу, еколого-економічні процеси не ховаються і не знеособлюються в загальній виробничій діяльності. Кожен працівник знає свою роль, відповідальність і виконувану ним частину загальних завдань з охорони довкілля в загальній програмі еколого-економічних процесів.
Це полегшує здійснення моніторингу екологічних аспектів діяльності промислового підприємства, на підставі якого робиться висновок про необхідні зміни в екологічній політиці, цілях і інших елементах еколого-економічного управління.
Характеристика складових елементів, що забезпечують управління еколого-економічними процесами у діяльності промислових підприємств, дозволяє запропонувати його концептуальну схему, яку подано на рис. 1.4. [20].
Підприємство, в систему загального управління якого введена система управління еколого-економічними процесами, збалансує свої економічні і екологічні інтереси, що дозволить йому досягти значних конкурентних переваг.
Рис. 1.4. Концептуальна схема управління еколого-економічними
процесами промислових підприємств
Це може забезпечити отримання безпосередньої економічної вигоди перш за все від можливості продемонструвати зацікавленим сторонам цінність для підприємства належного дбайливого ставлення до навколишнього середовища. Функціонування системи дає можливість завчасно порівняти екологічні цілі і завдання з конкретними фінансовими результатами діяльності і, таким чином, мати гарантію того, що ресурси прямують туди, де їх використання дає найбільшу вигоду як економічну, так і екологічну.
Крім цього, впровадження в практику промислових підприємств концепції управління еколого-економічними процесами дозволить:
· поліпшити стан довкілля, знизити ризик екологічних катастроф;
· брати участь у вирішенні питань, пов'язаних з навколишнім середовищем;
· економити енергію і природні ресурси;
· попереджати виникнення аварійних ситуацій.
Таким чином, заходи по охороні навколишнього середовища і запобіганню його забрудненню сприяють збереженню балансу з соціально-економічними потребами.
На думку Кирилюка В.С. і Мамона Е.М., процес формування екологічної стратегії підприємства повинен мати наступну послідовність дій [26]:
) оцінка і аналіз ключових стратегічних чинників в екологічній сфері;
) визначення стратегічних альтернатив у області екології;
) вибір стратегії і формулювання екологічної політики.
При виборі екологічної стратегії у обов'язковому порядку враховуються такі чинники: зовнішні і внутрішні екологічні шанси і ризики підприємства; загальна корпоративна стратегія; ціннісні орієнтації і переваги вищого менеджменту; наявність і можливість залучення фінансових ресурсів; підготовленість персоналу підприємства до майбутніх змін. При виборі екологічної стратегії у обов'язковому порядку враховуються такі чинники: зовнішні і внутрішні екологічні шанси і ризики підприємства; загальна корпоративна стратегія; ціннісні орієнтації і переваги вищого менеджменту; наявність і можливість залученняфінансових ресурсів; підготовленість персоналу підприємства до майбутніх змін.
Екологічна політика виступає необхідним двигуном, що дозволяє підприємству визначати пріоритетні напрями екологічної діяльності і формулювати конкретні екологічні цілі і задачі. Тим самим екологічна політика задає рівень екологічної відповідальності і масштаб зобов'язань підприємства по відношенню до навколишнього середовища, відповідно до яких оцінюватимуться всі його подальші дії.
Екологічна політика підприємства повинна відповідати
корпоративній місії, на основі якої формулюються політика, цілі і задачі в
різних функціональних сферах його діяльності, зокрема екологічній сфері (рис.
1.5).
Рис. 1.5. Формування корпоративної політики в різних функціональних сферах діяльності підприємства
екологічний проект управління продукція
Вище керівництво підприємства повинне розуміти, що екологічна політика не є чимось сталим і незмінним. Процес практичної реалізації вимагає її коректування, доповнення і вдосконалення на основі досягнутих результатів діяльності і з урахуванням змінних ситуації і можливостей. Крім того, екологічна політика підприємства, процедура її формулювання, затвердження керівництвом, доведення до зацікавлених сторін, внесення до неї необхідних змін повинні бути документально оформлені. Це забезпечує ясність і системність дій підприємства. В той же час, екологічна політика підприємства повинна бути доступна всім зацікавленим сторонам: працівникам підприємства, партнерам, державним органам влади і управління, інвесторам.
Таким чином, практичне упровадження екологічної стратегії і
політики на підприємстві можливе за допомогою розробки і реалізації екологічних
планів і програм (рис. 1.6).
Рис. 1.6. Процес узгодження екологічної стратегії і політики підприємстваз функціональними сферами його діяльності
Способи реалізації екологічної стратегії підприємства можна класифікувати таким чином: стратегії “кінця труби” (end of pipe); стратегії “чистішого виробництва” (cleaner production). Серед стратегій “чистішого виробництва” виділяють: стратегії мінімізації відходів; зменшення утворення забруднюючих речовин; оцінку життєвого циклу при розробці “зеленої” продукції. При аналізі екологічної стратегії серед чинників зовнішнього середовища, що впливають на прийняття управлінських рішень у сфері природокористування і охорони навколишнього середовища, виділяють державне регулювання і ринок (включаючи інфраструктуру, постачальників, споживачів і конкурентів). При аналізі екологічної стратегії з даних позицій машинобудівні підприємства відносять до однієї з шести груп на підставі експертних оцінок (табл. 1.4).
Завершальним етапом планування екологічної діяльності підприємства є розробка екологічних програм. Екологічна програма є комплексним документом, що описує процес організації конкретних заходів і дій, направлених на досягнення екологічних цілей і задач.
Опис конкретних заходів і дій в екологічних програмах доцільно об'єднувати за принципами і зобов'язаннями екологічної політики підприємства, пріоритетними екологічними аспектами його діяльності, екологічними цілями і задачами. До тексту екологічних програм також бажано включати процедури, що регламентують порядок і правила формування, твердження, контролю і коректування структури і складу програми, а також загальний порядок і правила виконання заходів і дій, включених до програми, умови взаємодії підрозділів підприємства при їх здійсненні.
Найбільш загальною є стратегія відповідності, яка заснована
на зміні власної поведінки. Водночас підприємства, що не мають достатньо
ринкового потенціалу, за визначенням, не мають достатньої гнучкості для
реалізації іншої, активнішої стратегії.
Таблиця 1.4
Класифікація типів екологічної стратегії
|
Напрями впливу |
Відповідність вимогам держави |
Досягнення конкурентної переваги |
Стійкий розвиток |
|
Зміна власної поведінки |
Зміни власної поведінки для виконання вимог держави |
Зміни власної поведінки для досягнення конкурентної переваги |
Зміна власної поведінки для досягнення стійкого розвитку |
|
Зміни поведінки ринку |
Зміни поведінки ринку через ініціалізацію вимог держави |
Досягнення конкурентної переваги змінює поведінку ринку |
Досягнення стійкого розвитку змінює поведінку ринку |