Система показників рівня життя, рекомендована ООН, включає широке коло характеристик умов життя. Виділяють 12 груп показників:
1) Народжуваність, смертність і інші демографічні характеристики населення.
2) Санітарно-гігієнічні умови життя;
) Споживання продовольчих товарів;
) Житлові умови;
) Освіта і культура;
) Умови праці і зайнятість;
) Доходи і витрати населення;
8) Вартість життя і споживчі ціни;
9) Транспортні засоби;
) Організація відпочинку;
) Соціальне забезпечення;
) Свобода людини.
Перераховані показники розглядаються як основні. Разом з ними для оцінки і розрахунку рівня життя виділяють ряд інформаційних показників, які також є характеристиками рівня життя. До числа інформаційних показників входять національний дохід і валовий внутрішній продукт на душу населення з урахуванням середньорічних коефіцієнтів їх зростання і ряд інших. Про показники ВВП на душу населення слід сказати особливо, оскільки існують спроби використати його в якості узагальнювального. Експерти вважають, що використання цього показника, тим більше для цілей міжнародного зіставлення рівнів життя, можливо тільки по натуральній формі - через зіставлення об'ємів життєвих благ, прямо або побічно споживаних населенням. Труднощі міжнародних зіставлень в основному пов'язані з урахуванням курсів національних валют.
У економічній теорії представлені спроби оцінити рівень життя і її якість через вільний час і позаринкові його витрати у сфері домогосподарств. Концепція чистого економічного добробуту - це оцінка ВВП(ВНП). При усій важливості цих складових рівня життя показник чистого економічного добробуту використовується як розрахунковий і офіційною статистикою не застосовується.
Будь-який узагальнювальний, синтетичний показник завжди складна проблема. На думку фахівців, єдиний показник рівня життя нині не є ні можливим, ні бажаним на макроекономічному рівні. На мікрорівні проблема зводиться до виміру тих складових рівня життя, які можуть бути кількісно визначеними. Забезпеченість населення життєвими благами залежить від величини реальних доходів; міра задоволення потреб оцінюється на основі зіставлення розрахункових і реальних споживчих бюджетів сімей. Розподіл населення по доходах грунтований на розмежуванні низко-, середньо- і високодоходних груп сімей, кожна з яких має свій раціональний споживчий бюджет. На основі аналізу величини і структури витрат низько прибуткових груп населення розраховують бюджет мінімуму матеріальної забезпеченості і межі бідності.
Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна. В той же час бідність не піддається точному визначенню(так само як щастя і благополуччя). У найзагальнішому вигляді ідентифікація бідності грунтована на зіставленні строго певного набору потреб і можливостей їх задоволення для певних груп населення. Потреби оцінюються на основі так званих споживчих кошиків, диференційованих за прибутковими, віковими, професійними і іншими ознаками. Мінімальні споживчі бюджети як основа для ідентифікації бідності у свою чергу диференційовані і розраховуються як бюджети фізіологічного мінімуму, як мінімум підтримка здоров'я і благопристойності, як бюджети мінімального достатку. Мінімальний достаток - це ті межі сімейного доходу, за якими не забезпечується відтворення суспільно-прийнятних умов існування, на його основі визначається поріг бідності і розраховується прожитковий мінімум.
Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм споживання і частки витрат на живлення в сімейних бюджетах. Виявлено, що низько прибуткові сім'ї витрачають на живлення відносно більше засобів, ніж високодоходні. Питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей : нечисленні сім'ї витрачають на живлення відносно більше, ніж сім'ї більшої чисельності. Логіка взаємозв'язку вартості харчування і порогу бідності полягає в тому, що якщо низько прибуткова сім'я витрачає на живлення 1/n частину свого бюджету, то поріг бідності дорівнюватиме вартості живлення, помноженій на n.
Проблема виміру бідності заснована, кінець кінцем, на тому крузі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Фактична інформація про бідні верстви населення показує, що бідність нерівномірна серед різних груп населення молодих і літніх, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Поширення бідності різне між міським і сільським населенням, в різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами населення.
Те, що вважається бідністю в одній країні, розцінюється як достатній рівень комфорту в іншій. Проте, навіть Ріккардо у своїх працях не лише добре розумів, що необхідна або природна межа заробітної плати зовсім не встановлюється якимось залізним законом, але що ця межа визначається місцевими умовами і звичками кожного місця і кожного часу. Він, далі, гостро усвідомлював значення більш високого рівня життя і закликав " поборників гуманності додавати сили до того, щоб зміцнювати серед шарів трудящих рішучість не допускати падіння заробітної плати до рівня, ледве достатнього для забезпечення одних тільки насущних життєвих засобів".
Раніше економісти, прибічники класичної школи, вважали, що розподіл доходу неможливо змінити. Вони говорили, що спроби впоратися з бідністю за допомогою державного втручання в економіку були безглуздими і могли просто привести до зниження загального національного доходу.
До кінця дев'ятнадцятого століття політичні лідери Західної Європи зробили кроки, що стали історичною поворотною точкою в економічній ролі уряду. Бісмарк в Німеччині, Гледстон і Дізраелі у Великобританії, а потім Рузвельт в США ввели в життя нове поняття відповідальності уряду за добробут населення. Це була держава добробуту, в якому уряд змінює напрям дії ринкових чинників для того, щоб захистити людей від певних непередбачених обставин і гарантувати їм мінімальний життєвий рівень.
Важливими умовами існування держави добробуту є: державні пенсії, страхування від нещасних випадків і хвороб, а також від безробіття, програми по забезпеченню продуктами харчування і житлом, допомога сім'ям і матеріальна допомога певним групам населення.
Учені пропонують безліч варіантів того, як можна впоратися з бідністю. Різні підходи часто відбивають різні погляди на витоки бідності. Прибічники сильних державних дій розглядають бідність як результат соціальних і економічних умов, з якими незаможні не можуть впоратися. Вони вказують на недоїдання, погану освіту, розбиті сім'ї, дискримінацію, відсутність можливості працювати і шкідливе оточення як центральні визначальні чинники бідності.
Дані по різних країнах демонструють, що нерівність починає рости у міру економічного розвитку, а потім зменшується. Найбільші показники нерівності - коли розкіш і достаток співіснують з жорстокою убогістю - мають місце в країнах з середніми доходами, зокрема в країнах Латинської Америки - Перу, Панамі, Бразилії і Венесуелі. У цих країнах на долю бідної частини населення доводиться лише 2% загального доходу, тоді як найбагатші 10% отримують 40% загального доходу.
Крім основних макроекономічних показників деякі організації розраховують ще й альтернативні, які враховують ті показники, які важливі для оцінки саме добробуту населення. До таких показників вдносять трикутний індекс добробуту нації та міжнародний індекс щастя(МІЩ)
Трикутний індекс добробуту націй (Wealth of Nations Triangle Index) розроблений Money Matters Institute вперше був представлений після Всесвітнього саміту по соціальному розвитку, що відбувся в 1995 році в Копенгагені. Тоді політичні лідери, представники міжнародних організацій і провідні фінансисти прийшли до думки про необхідність розробки незалежного способу виміру і визначення стану країн відносно загальноприйнятих норм і стандартів розвитку людини, що розвиваються.[14]
Розрахунок Трикутного індексу добробуту націй здійснюється за умови, що запорукою добробуту певної країни є збалансований розвиток економіки, соціального середовища і інформаційної інфраструктури. При оцінці кожної з цих трьох категорій враховується ще 21 змінна. Найвищий бал для кожної категорії - 800, отже, загальний максимально можливий бал - 2400. Для порівняння, загальний індекс 5 розвинених націй (Японії, Нідерландів, Сінгапуру, Іспанії і США) складає 1908 балів. Їх економічна складова дорівнює 651 балам, соціальне середовище оцінене в 634 бали, тоді як оцінка інформаційної інфраструктури складає 624.
Цей індекс дає порівняльну оцінку потенціалу економічного і соціального розвитку окремо взятої нації. На сьогодні в розрахунок індексу входять 70 країн, що вважаються в міжнародному інвестиційному співтоваристві ринками", що "розвиваються, або що продемонстрували значні досягнення в соціальному розвитку, що вже є сильним аргументом для потенційних інвесторів.
Міжнародний індекс щастя (Happy Planet Index) - являє собою індекс, що відображає добробут людей та стан навколишнього середовища в різних країнах світу, який був запропонований New Economics Foundation (NEF) в липні 2006 року. [17] Головне завдання індексу відобразити «реальний» добробут націй. Для порівняння рівня життя в різних країнах використовується значення ВВП на душу населення або ІЛР, але ці індекси не завжди можуть відобразити реальний стан речей. Зокрема порівняння значення ВВП вважається недоречним, оскільки кінцева мета більшості людей не бути багатими, а бути щасливими та здоровими.
Міжнародний індекс щастя (МІЩ) грунтується на загальних утилітарних принципах, що більшість людей хочуть прожити довге і повноцінне життя, а країни прагнуть зробити все можливе для досягнення максимального добробуту своїх громадян, розумно використовуючи наявні ресурси, не завдаючи шкоди довкіллю. Для розрахунку індексу використовуються три показники: суб'єктивна задоволеність життям людьми, очікувана тривалість життя і так званий «екологічний слід».
Вперше МІЩ був розрахований у 2006 році, до нього увійшли 178 країн. Україна посідає 174 місце з результатом 22,21. Враховуючи, що найвище значення в рейтингу оцінено в 68,21 можна зробити висновок про те, що добробут українців на досить низькому рівні. Вдруге розрахунок проводився в 2009 році, до нього увійшли 143 країни. За підсумками 2009 року, "найщасливішими" країнами, виявилися: Коста-Ріка, Домініканська республіка та Ямайка. "найнещасливішими»: Зімбабве, Танзанія та Ботсвана. Що ж до України, то в рейтингу 2009 року наша країна посідає 95 сходинку зі значенням 38,1. Враховуючи тенденцію хотілось би, щоб при наступному розрахунку цього індексу місце України було кращим. [17]
Сьогодні в період трансформаційних змін соціальної та економічної системи України та багатьох країн світу однією з найважливіших проблем суспільства є не лише збереження, а й примноження людського потенціалу країни. Це завдання може бути реалізовано лише за умови забезпечення стійкого та динамічного людського розвитку, що має відбуватись на якісно новій основі і який потребує адекватного та соціально гарантованого економічного забезпечення.
Актуальним в теоретичному та практичному плані є поглиблене розуміння тих тенденцій, закономірностей і факторів, що визначають стан, рівень та перспективу якісної динаміки людського розвитку населення України в складних сучасних умовах, а також наукове обґрунтування шляхів та ефективних механізмів забезпечення цього процесу.
Кінцевою метою економічного розвитку будь-якої країни та світу в цілому має бути створення умов для всебічного розвитку людини, покращення її добробуту, забезпечення її довгого та здорового життя. Саме за рівнем розвитку людського потенціалу можна судити про рівень соціально-економічного розвитку країни в цілому.
Саме через це за рішенням Генеральної Асамблеї ООН в 1965 році була створена Програма Розвитку ООН (ПРООН). [16] Це впливова міжнародна організація, що має численний апарат фахівців. Її штаб-квартира розташована у Нью-Йорку. У більш ніж 100 країнах вона має свої постійні представництва. Діяльність ПРООН у цей час ведеться майже у всіх країнах, що розвиваються.
Концепція людського розвитку розглядає розвиток людини як основну мету і критерій суспільного прогресу. Головні цілі людського розвитку мають три напрямки розвитку: по-перше, тривалість життя людини, підтримуючи задовільний стан здоров’я, по-друге, одержання освіти, яка відповідає сучасним вимогам, по-третє - доступ до засобів, що забезпечують гідний рівень життя.
Найважливішим показником є щорічний індекс людського розвитку (ІЛР) у різних країнах світу.
ПРООН ґрунтується на мінімальному наборі показників, за якими можна зібрати достовірні порівняльні дані в усіх країнах світу. Кожен з показників покликаний кількісно виразити один з ключових напрямів (вимірів) людського розвитку. Ці показники періодично переглядаються, вдосконалюються і т. ін., проте ключові виміри людського розвитку залишаються незмінними відтоді, як Мегнад Десаі та Амартья Сен винайшли індекс розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку - ІЛР), а ПРООН включила його у свою доповідь 1990 року.
Це саме ті три виміри, які відображають ключові можливості у забезпеченні всього процесу людського розвитку: прожити довге й здорове життя (вимір - довголіття); набути, розширювати й оновлювати знання (вимір освіченість); мати доступ до засобів існування, що забезпечують гідний рівень життя (вимір - матеріальний рівень життя).
Вимір довголіття відображає можливість людей прожити тривале й здорове життя. Виміром довголіття обрано показник середньої очікуваної тривалості життя при народженні. Це один з найпоширеніших показників міжнародної статистики. Він розраховується майже для всіх країн за зіставною методикою і виражається, як правило, в роках. Середня очікувана тривалість життя при народженні характеризує середній показник тривалості життя стосовно новонароджених у даному році, якщо б їм довелося прожити все життя в умовах даної інтенсивності смертності.
Показник освіченості також важливий не лише сам по собі. Цей вимір людського розвитку відображає можливості людей набувати знання і здібності для повноправної та багатогранної участі в житті сучасного суспільства та значимого особистого внеску в це життя. Особливістю цього показника є те, що він складається з двох компонентів: досягнутого рівня грамотності дорослого населення та сукупної частки учнів у загальній чисельності населення відповідного віку. При побудові цього показника виходять з того, що грамотність є необхідною передумовою здобуття освіти, першим кроком навчання, і тому міра грамотності (частка грамотних у загальній чисельності населення, старшого за 15 років) має бути важливішим серед показників даного виміру людського розвитку.
Показник матеріального рівня життя має відображати можливості доступу людей до матеріальних ресурсів, необхідних для гідного існування, включаючи ведення здорового способу життя, забезпечення територіальної та соціальної мобільності, обмін інформацією й участь у житті суспільства. Цей вимір, безумовно, є найскладнішим для оцінки та трактування людського розвитку. Програма розвитку ООН наголошує, що матеріальний стандарт життя (або персональне багатство) лише відкривають для людини можливості, однак не визначають використання цих можливостей. Тобто це засіб, що розширює можливості вибору, але не сам вибір. Матеріальний рівень життя у розрахунку ІЛР характеризується скоригованим реальним (розрахованим за паритетом купівельної спроможності національної валюти) валовим внутрішнім продуктом (ВВП) на душу населення.
Для принаймні часткового згладжування суперечностей ВВП на душу населення як показника людського розвитку використовуються певні методичні прийоми. По-перше, ВВП на душу населення перераховується в міжнародну валюту (на практиці - долар США) не за офіційним обмінним курсом, а за паритетом купівельної спроможності, який визначається кількістю одиниць національної валюти, необхідною для придбання певного «кошика» товарів і послуг, аналогічного тому, який можна купити на 1 долар у США. По-друге, для врахування спадної корисності доходу, що зростає, використовується процедура нормування ВВП за десятковим логарифмом. У такому розрахунку будь-який приріст доходу дисконтується, однак має певну цінність, а зменшення граничної корисності відображається специфікою самої логарифмічної функції.