принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави,
принцип фінансової безпеки держави тощо.
Спираючись на зазначені принципи, держава надає фінансовій діяльності відповідних правових форм і за допомогою правових норм наповнює її правовим змістом.
У сфері загальнодержавних фінансів держава в особі уповноважених фінансових і кредитних установ сама мобілізує, розподіляє і використовує фонди грошових коштів, фінансуючи народне господарство, соціальнокультурну сферу, оборону, управління, створення резервів тощо.
Що ж стосується децентралізованих фондів грошових коштів, то держава уповноважує на їх створення і використання підприємства, міністерства. Ці фонди є фінансами галузей народного господарства.
Перед будь-якою державою у галузі фінансової діяльності стоять два основних завдання: зібрати передбачені державним бюджетом кошти і розподілити їх відповідно до суспільних потреб.
З розподілом коштів пов’язане й інше завдання – проконтролювати законність збирання, розподілу та використання державних коштів.
Відповідно до зазначених завдань поділяються на три групи і методи фінансової діяльності держави: методи формування грошових фондів, методи розподілу та методи їх використання.
Розмаїття методів зумовлено суб’єктами, з якими держава вступає у відносини, а також конкретними умовами утворення й розподілу грошових коштів.
Методи фінансової діяльності – це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких уповноважені державою органи від свого імені формують, розпоряджаються та використовують фонди грошових коштів [10].
Перша група методів фінансової діяльності – методи формування фінансових ресурсів, серед яких виділяють обов'язкові та добровільні методи мобілізації фінансових ресурсів. Обов'язковий метод мобілізації є провідним, його сутність полягає у примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави і реалізує безумовні імперативні обов'язки щодо виконання, а також гарантії цього виконання. Найпоширеніший з видів обов’язкових платежів – податок. Крім податків цей метод включає різні державні збори. Поряд з обов'язковим методом застосовується й добровільний метод мобілізації фінансових ресурсів, який передбачає переважно диспозитивні способи забезпечення фінансових надходжень та механізми кредитування. Отже, зазначений метод передбачає відсутність імперативу (повеління) з боку держави при здійсненні платежів і реалізується через проведення держаних лотерей, випуск державою облігацій, інших цінних паперів, добровільні пожертвування фізичних та юридичних осіб тощо.
Друга група – методи розподілу грошових ресурсів. При розподілі державних грошових коштів застосовуються два основні методи: метод фінансування (безповоротний, безоплатний, цільовий, плановий відпуск грошових коштів з централізованого фонду, що здійснюється на підставі
76
затверджених фінансових планів) і метод кредитування (виділення коштів на засадах цільового призначення, платності, поворотності через певний строк).
Методи фінансування поділяються на підвиди залежно від певних ознак, наприклад, від мети використання коштів, джерел їх утворення, організаційноправових режимів, об'єкта, суб'єктів тощо.
Так, якщо фінансові ресурси виділяються з державного бюджету, то це бюджетне фінансування; при виділенні грошових коштів з відомчих фондів, наприклад фондів міністерств, фінансування набуває характеру відомчого; за умов фінансування з цільових позабюджетних фондів матиме місце
фінансування з позабюджетних фондів.
Третя група методів фінансової діяльності – методи використання фінансових ресурсів. До цієї групи методів відносяться метод встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів; метод визначення порядку використання коштів; метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів; метод планування; метод фінансового контролю та інші.
Значення методу встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів полягає у тому, що, формуючи фінансову систему, держава одночасно визначає грошові фонди та напрямки їх використання. Так, наприклад, створивши Пенсійний фонд України, держава визначила його призначення, закріпивши в нормативних актах завдання та функції цього фонду.
Метод встановлення порядку використання коштів, одержаних з відповідного фонду, полягає в тому, що одержані з державного фонду кошти завжди мають своє призначення і можуть витрачатися тільки на ті цілі, на які вони виділені.
За допомогою методу встановлення порядку розподілу прибутку державних господарюючих суб'єктів держава визначає характер використання цих прибутків і відповідно надає державним коштам цільове призначення.
Застосовуючи метод встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів,
держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а також розміри виділення та витрачання грошових коштів за певним напрямком.
На всіх стадіях фінансової діяльності здійснюється фінансовий контроль. Призначення методу фінансового контролю дуже важливе, оскільки фінансові ресурси завжди обмежені, їх мобілізація і витрачання регламентуються спеціальними правовими нормами.
Застосування методів фінансової діяльності держави визначаються змістом і характером суспільних відносин, що регулюються державою.
77
4.3. Фінансова політика
Система державних заходів у сфері фінансової діяльності, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання з метою виконання державою її функцій уявляє фінансову політику держави.
Фінансова політика як і фінансове законодавство відбиває суб'єктивні дії певних соціальних верств суспільства або окремих груп людей. Вони пов'язані з процесом прийняття рішень у галузі політики, економіки, фінансів і соціальній сфері.
Головними завданнями фінансової політики є: забезпечення безперервного відтворювального процесу (насамперед продуктивних сил); зростання суспільного багатства.
За допомогою фінансів та фінансової політики здійснюється багатосторонній регулюючий вплив на ринкові відносини й процес розширеного відтворення, а саме: фінанси та фінансова політика активно використовуються для сприяння процесу нагромадження капіталу, який визначає темпи економічного зростання; за допомогою фінансів держава впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту в цілому та додаткової вартості зокрема; фінанси відіграють важливу роль у процесі відтворення робочої сили.
Таким чином, фінансова політика є складовою частиною економічної політики держави. У ній конкретизуються головні напрямки розвитку народного господарства, визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрямки використання, розробляється механізм регулювання та стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами. У той же час фінансова політика – відносно самостійна сфера діяльності держави, найважливіший засіб реалізації політики держави у будь-якій сфері суспільної діяльності.
Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення.
Головне призначення фінансової політики – це забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізацію тієї чи іншої державної програми соціально-економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності.
Фінансова політика держави як макроекономічний механізм управління включає в себе стратегію та тактику управління.
Фінансова стратегія включає дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи. Вона розуміється як загальний напрямок і методи досягнення поставленої мети і спрямована на вироблення цільових програм, для реалізації яких необхідні час і великі фінансові ресурси. Це політика, що розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально-економічного розвитку країни.
Фінансова тактика – це поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань відповідного періоду, що випливають із розробленої
78
фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що дозволяють зосередити зусилля на варіантах рішення, що не суперечать прийнятій стратегії.
З точки зору основних напрямків впливу фінансів на економіку країни до складу фінансової політики держави входять: бюджетна, податкова, грошовокредитна, інвестиційна, валютна політики, а також політика з управління фінансами
Бюджетна політика – це комплекс юридичних, економічних, організаційних заходів під час складання бюджетів, регулювання бюджетного процесу, управління бюджетним дефіцитом, організації бюджетного контролю. Вона виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витрачання на різні потреби держави.
Податкова політика – найтісніше пов’язана з бюджетною політикою, становить систему заходів держави в галузі оподаткування.
Бюджетно-податкова (або фіскальна) політика має створювати сприятливі умови для виробничої та фінансової діяльності суб’єктів господарювання. Зауважимо, що в розвинутих країнах світу через державний бюджет відбувається перерозподіл від 30 до 50 % ВВП. Найчастіше її ототожнюють з фіскальною політикою.
Фіскальна політика має дві основні форми: дискреційна та автоматична.
1.Дискреційна або активна фіскальна політика – це свідоме маніпулювання податками та державними видатками з боку органів законодавчої та виконавчої влади з метою змінення реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю над інфляцією, прискорення темпів економічного зростання.
Вона буває двох видів:
а) стимулююча фіскальна політика: збільшення державних видатків,
зниження податків, одночасне поєднування першого та другого. Ця політика проводиться у період економічного спаду та безробіття, але внаслідок її проведення може збільшитися дефіцит бюджету, що може, в свою чергу, призвести до інфляції;
б) стримуюча фіскальна політика: зниження державних видатків,
збільшення податків, одночасне поєднування першого та другого. Ця політика проводиться у період високої інфляції та спрямована на скорочення дефіциту державного бюджету.
2.Автоматична або пасивна фіскальна політика – здійснюється за допомогою «вбудованих стабілізаторів» (податків та державних витрат, трансфертів). Необхідні зміни в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це, так звана автоматична або вбудована стабільність.
Вбудовані стабілізатори – це будь-який захід, що має тенденцію збільшити дефіцит державного бюджету у період економічного спаду, або скоротити дефіцит бюджету у період економічного зростання та інфляції без спеціальних активних заходів з боку уряду та законодавчої влади.
Державний бюджет завдяки фіскальній політиці у період економічного зростання та інфляції повинен мати рестриктивний (стримуючий) вплив; а у
79
період економічного спаду та безробіття – експансивний (стимулюючий)
вплив.
За допомогою вбудованих стабілізаторів амортизується економічний спад та обмежується зростання.
Грошово-кредитна (монетарна) політика являє собою комплекс дій та заходів держави у сфері грошового ринку, а також сукупність економічних методів, спрямованих на управління рухом кредитного капіталу. Дія грошовокредитної політики спрямована на регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Вона охоплюють ринок грошей, ринок капіталів, ринок цінних паперів. НБУ здійснює грошово-кредитну політику з метою впливу на грошову масу в обігу, обсяги кредитування, темпи інфляції, стан платіжного балансу.
Об’єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку: пропозиція (маса) грошей, ставка процента, валютний курс, швидкість обігу грошей та ін.
Основними інструментами грошово-кредитної політики є наступні:
1)облікова або дисконтна політика, механізм якої полягає в регулюванні облікової ставки центрального банку, за якою він надає позички комерційним банкам у порядку їх рефінансування;
2)регулювання норми обов’язкових резервів для комерційних банків та інших депозитних установ, які повинні зберігати частину залучених коштів на кореспондентських рахунках у центральному банку без права їх використання і без виплати процентів по них;
3)операції на відкритому ринку, що пов’язані з купівлею та продажем цінних паперів центральним банком на ринку цінних паперів; у країнах з розвинутими ринковими відносинами вони є найбільш поширеним методом грошово-кредитного регулювання.
Валютна політика – це сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів у галузі валютних відносин, що здійснюються державою та міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Регулювання курсу національної валюти здійснюється за допомогою валютних інтервенцій центрального банку, які впливають на попит та пропозицію національної валюти та іноземних валютних цінностей в країні.
Інвестиційна політика – це політика, що пов’язана з державними та приватними інвестиціями на розвиток тих галузей та окремих підприємств, що мають найважливіше значення і визначають науково-технічний прогрес. Держава повинна заохочувати вітчизняних та іноземних інвесторів шляхом надання їм різноманітних пільг (податкових, амортизаційних та інших).
Політика щодо управління фінансами становить систему заходів щодо організації органів управління фінансами, здійснення фінансового менеджменту.
Для об’єктивної оцінки фінансової політики держави на певний момент діяльності і вироблення рекомендацій щодо її коригування, необхідно мати чітку програму суспільного розвитку, яка ураховує інтереси всього суспільства, окремих прошарків та груп населення, містить характеристику стратегічних і
80