Ісламською державою вважалося Кримське царство з 2-мільйонним, як вважав дослідник того краю Евлія Челебі, населенням, хоча, як свідчить сам Евлія Челебі, майже 1 млн осіб у Кримському царстві становили сім'ї полонених українців. Значна частина їх. очевидно, були православними, що, власне, й пояснює існування у Кримському царстві значної кількості православних церков [11, с. 39-40]. Підпорядковані ці церкви були, звичайно, Патріархові царгородському.
У Молдавському князівстві мешкало в основному православне населення (1 мільйон осіб), духовним зверхником якого був Митрополит ясський. Ясська митрополія, як і Київська, підпорядковувалася Патріархові царгородському. Мовою державних актів у Молдавському князівстві була, до речі, тогочасна книжна українська мова. На час початку україно-польських війн середини ХУІІ століття стосунки між Річчю Посполитою та Московським царством визначалися Поляновською угодою 1634 року, що кваліфікувалася як «вічний мир». Військова потуга Московського царства значно поступалася військовій потузі Речі Посполитої, і тому його уряд уникав можливих загострень стосунків з нею. Однією з умов Поляновської угоди, до речі, була умова про взаємну військову допомогу проти ворогів, за якою Московське царство мало б допомогти Речі Посполитій у її війні проти України. Уряд Кримського царства, як, власне, й Османської імперії, вороже ставився до Московського царства, причиною цього були претензії щодо теренів з ісламським населенням, підпалих під владу Москви в XVI столітті підчас остаточного розпаду Золотої Орди.
Стосунки Молдавського князівства та Кримського царства як держав, підлеглих Османській імперії, з Річчю Посполитою визначалися умовами Хотинської угоди 1621 року і були в цілому мирними. Хоча у відносинах останньої з Кримським царством іноді виникало напруження, основними причинами якого були затримки виплати урядом Речі Посполитої данини Кримському царству, а також військові зіткнення з Військом Запорозьким, яке до 1643 року уряд Кримського царства вважав частиною війська Речі Посполитої. Власне цим напруженням і скористався уряд Гетьмана Богдана Хмельницького, уклавши у березні 1648 року союзницьку Бахчисарайську угоду з Кримським царством, яка мала вирішальне значення для отримання перших перемог українського війська в україно-польських війнах середини XVII століття [11, с. 40-41].
Основні державні проблеми, розв'язувані урядом Гетьмана Богдана Хмельницького, та способи їх вирішення. Щоб зрозуміти суть геополітичної доктрини уряду Гетьмана Богдана Хмельницького, слід розглянути основні проблеми, які постали перед ним.
Як видно з вищенаведеного, найбільшою проблемою тогочасної української держави була мала кількість її населення порівняно з населенням ворожої їй Речі Посполитої. Наявність великої різниці між демографічними ресурсами двох держав унеможливлювало тривале існування української держави, оскільки уряд Речі Посполитої був налаштований за всяку ціну повернути втрачені 1643 року українські терени. Цю проблему можна було розв'язати за рахунок відторгнення від Речі Посполитої і приєднання до української держави воєводств, заселених українцями. Це могло додати українській державі 3 млн осіб і у такий спосіб зменшити кількість населення Речі Посполитої. Тобто протистояння 2 млн людності української держави і 7 млн - Речі Посполитої могли перетворитися на 5 млн проти 4 млн відповідно. Як бачимо, головна проблема тогочасної української держави була за своєю суттю геополітичною (проблема ресурсів), і розв'язатися вона могла також лише із застосуванням геополітичних підходів (перерозподіл ресурсів за рахунок перерозподілу суміжних територій).
Ще однією проблемою тогочасної української держави було убезпечення українського війська, за його значного просування у межі Польського королівства, від можливих флангово-тилових ударів з боку Молдавського князівства («проблема лівого крила») та Литовсько-Руського великого князівства («проблема правого крила»). Щоб вирішити її, Гетьманові доводилося тримати значні відділки війська на північному й південно-західному напрямках, що значно зменшувало успішність військових виправ проти, власне, Польського королівства, яке ніяк не хотіло дати Україні спокій. Згадану проблему також можна вважати суто геополітичною (військово-стратегічного спрямування), оскільки вона пов'язана з особливостями географічного розташування головного театру військових дій (захід України) і конфігурації кордону тодішньої української держави з Річчю Посполитою та її союзником, Молдавським князівством [11, с. 41].
Розв'язання цих геополітичних проблем здійснювалося українським урядом в основному в межах проекту, який умовно можна назвати «Руське князівство» і суть якого полягала в об'єднанні в одній державі усіх земель, на які поширювалася духовна влада Митрополита київського. Те, що такий проект існував, не викликає жодних сумнівів, йому присвячено достатньо наукових праць. Його здійснення було спрямоване на виконання, умовно кажучи, ресурсної частини тогочасної української геополітичної доктрини і частково військово-стратегічної частини.
Але згадане не охоплює всього обсягу геополітичної доктрини, куди входила значна економічна частина, розглядові якої й буде, в основному, присвячено цю розвідку.
Теренами тогочасної української держави пролягали такі головні міжнародні торгівельні шляхи: з Криму через Київ до Московського царства й до Прибалтики, з Білгорода- Дністровського через Брацпав та Вінницю до Польщі, з Польщі через Київ до Московського царства. Зрозуміло, що після початку війни України проти Речі Посполитої шлях з Польщі через Київ до Московського царства занепав, як і шлях з Білгорода-Дністровського через Брацлав та Вінницю до Польщі та шлях із Києва до Прибалтики, який також проходив теренами Речі Посполитої. Залишився відносно благополучним тільки шлях з Криму через Київ до Московського царства, який, проте, не був найпривабливішим з погляду обсягів перевезення товарів. Оскільки міжнародна торгівля мала у ті часи надзвичайне значення, українська держава опинилася у скрутному становищі, з якого уряду конче потрібно було знайти якийсь вихід. А оскільки проблеми міжнародної торгівлі розв'язуються значною мірою в площині, кажучи сучасною мовою, геополітики, то українському урядові треба було зосередитися на творенні і втіленні в життя певної економічної частини геополітичної доктрини, яка б розв'язала згадану проблему тодішньої української держави.
Вироблення економічної частини геополітичної доктрини, спрямованої на подолання проблем української держави економічного порядку, почалося відразу по перших перемогах українського війська над польським 1648 року.
Чорноморський проект (1646-1650 рр.). Як свідчать дослідження Лариси Гвоздик-Пріцак, підчас правління уряду Гетьмана Богдана Хмельницького державні доходи України перевищували державні видатки приблизно на 1 млн польських злотих, що приблизно дорівнювало доходам Військового скарбу від внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Тому український уряд був зацікавленим у розвитку останніх, бо без цього, за тодішнього рівня оподаткування, не міг би створити необхідного кожній державі запасу коштів. Навпаки, збільшивши надходження до Військового скарбу від внутрішньої та зовнішньої торгівлі, український уряд міг би зменшити податковий тиск на народ, підіймаючи в його очах авторитет держави. Нарощування доходів від внутрішньої торгівлі мало свої обмеження. Тому збільшення доходів Військового скарбу саме від зовнішньої торгівлі ставало головним напрямом діяльності українського уряду [11, с. 42].
Як вже писалося вище, головні міжнародні торговельні шляхи, що проходили теренами української держави, занепали після початку 1648 року україно-польських воєн. При цьому Річ Посполита майже нічого не втратила, бо зберегла за собою роль посередника у чорноморсько-балтійській торгівлі за рахунок шляхів, які й раніше існували й проходили через Молдавське й Семигородське князівства, оминаючи при цьому українську державу. Головний з цих шляхів, який йшов через Молдавське князівство, проходив через Львів. Єдине, що міг вдіяти у цьому становищі український уряд, то це пожвавити товарообіг шляхом, що вів з Криму через Київ до Московського царства. Але це зробити було непросто, бо обхідний шлях через Азов був зручніший тим, що на Дону, на відміну від Дніпра, не було порогів, і він був судноплавним майже до своїх витоків. Тому єдиним розв'язанням проблеми конкуренції могла бути угода українського уряду з турецьким про пільги для українських купців.
І це було здійснено з надзвичайною швидкістю. Щойно відгриміли бої під Жовтими Водами та Корсунем, як український уряд спорядив посольство до Туреччини, яке у Царгороді у липні 1643 року уклало з турецьким урядом «широко закроєну» торговельну угоду [9, с. 167], яка надавала українським купцям нечувані привілеї у чорноморській торгівлі в обмін на послуги українського уряду щодо підтримки спокою на Чорному морі (головним чином у боротьбі з морським розбійництвом). Швидкість, з якою цю угоду було укладено, свідчить, по-перше, про те, що переговори щодо неї почалися порівняно давно, можливо, одразу по укладенні у березні 1643 року Бахчисарайської угоди між Україною та Кримським царством і, по-друге, про те, що Гетьман Богдан Хмельницький спирався у цих переговорах на, кажучи сучасною мовою, своє лоббі у тодішньому турецькому уряді.
Проте на той час цілком зреалізувати цей проект не вдалося, бо у серпні 1643 року у Царгороді стався державний переворот, наслідком якого була загибель Султана Ібрагіма Отамана і приведення до влади його малолітнього сина Мегмеда. Новий турецький уряд, який прийшов до влади, не виявив зацікавленості реалізацією угоди з Україною. Та й сам український уряд не виявив достатньої наполегливості в її реалізації, бо на початку 1649 року надто захопився реалізацією проекту «Руське князівство». Переговори з турецьким урядом було поновлено лише у вересні 1650 року паралельно з початком реалізації «Балканського проекту», про який йтиметься нижче. Переговори скінчилися укладенням військового союзу між Україною та Турецьким цісарством, який, проте, так і не набув чинності. Причини цього тепер не в повній мірі зрозумілі, і питання про них потребує додаткових, зокрема джерелознавчих, досліджень. Подальша реалізація цієї частини української аполітичної доктрини розвивалася вже у межах «Чорноморсько-балканського проекту» [9, с. 167-168].
Чорноморсько-балканський проект (1650-1654 рр.). Певні проблеми з реалізацією «Чорноморського проекту» (які саме - не з'ясовано й досі) підштовхнули український уряд рівнобіжно з ним приступити до розробки й реалізації іншого геополітичного проекту, який я умовно називаю «Балканським». Суть його полягала у створенні союзу з Молдавським князівством, що, до речі, не могло здійснитися без угод з турецьким урядом, оскільки Молдавське князівство (господарство) було державою, залежною від Турецької імперії.
Реалізація «Балканського проекту» давала Україні змогу стати учасницею балтійсько- чорноморської посередницької торгівлі, відкриваючи їй доступ до головного міжнародного торгівельного шляху з Царгороду через Молдавське князівство та Польське королівство до Прибалтики. Крім того, згаданий проект відкривав перспективи «узаконення» існування української держави шляхом споріднення сімей Гетьмана Богдана Хмельницького і молдавського господаря (шлюб гетьманича Тимофія Хмельницького та князівни Розанди Лупулівни). Реалізація цього проекту дозволяла також розв'язати згадувану у цій стані геололітичну «проблему лівого крила». Власне ще 1643 рокуу Варшаві з'явилися поголоски про цей геополітичний проект українського уряду. З приводу вищезгаданого урядового перевороту у Царгороді у серпні 1643 року там говорили, що переворот, мовляв, був влаштований українським урядом, бо Цісар Ібрагім Отаман відмовився задовольнити певні вимоги Гетьмана Богдана Хмельницького і, зокрема, вимогу про визнання його, Гетьмана, Князем молдавським [3, с. 33].
Проте явні заходи з реалізації «Балканського проекту» український уряд розпочав лише 1650 року рівнобіжно з поновленням реалізації «Чорноморського проекту». Далі обидва проекти розвивалися одночасно, і тому можна вважати, що «Чорноморський проект перетворився на «Чорноморсько-балканський». Першим заходом щодо його реалізації був похід у вересні 1650 україно-кримського війська, очолюваного Гетьманом Богданом Хмельницьким, на Молдавське князівство. Приводом до походу послужило те, що, будучи у дружніх стосунках з польським урядом, Князь молдавський Василь Лупул викупив з кримської неволі, куди вони потрапили після Корсунської битви 1643 року як подарунок Гетьмана Богдана Хмельницького його кримським союзникам, запеклих ворогів української держави Гетьмана великого коронного Миколу Потоцького та Гетьмана польного коронного Мартина Калиновського та перепустив їх до Польщі через Молдавське князівство. Звичайно, згода на викуп була недружнім щодо України вчинком і кримського уряду, але Гетьман Богдан Хмельницький вирішив до часу не зважати на цю обставину, змусивши, проте, кримське військо взяти участь у каральній виправі проти Молдавського князівства. Похід, як відомо, закінчився повним розгромом збройних сил князівства й укладенням україно-молдавської угоди, за якою Князь Василь Лупул зобов'язувався розірвати дружні стосунки з польським урядом, бути у нерозривній дружбі з Україною і запорукою цього . мало стати віддання його доньки Розанди за гетьмана Тимофія Хмельницького. Але ці зобов'язання певний час були лише заявними. Аж 1652 року, знову ж таки під загрозою українського вторгнення у межі Молдавського князівства, князь Василь Лупул таки віддав свою доньку за гетьманича Тимофія Хмельницького. Проте зміцнення позицій Князя за рахунок союзу з українською державою перелякав сусідні Семигородське й Валаське князівства, і вони, у порозумінні з урядом Речі Посполитої, влаштували наступного 1653 року державний переворот, внаслідок якого у Молдавському князівстві до влади було приведено Степана Георгіцу Підчас цих подій у Сучаві загинув гетьманич Тимофій Хмельницький, який прийшов на допомогу тестеві [3, с. 34]. Таким чином у Молдавії до влади знову повернулися пропольські сили і реалізація «Чорноморсько-балканського проекту знову зайшла у безвихідь.