урахуванням мінімізації витрат на транспорт, оплату праці, а також агломерування промисловості.
В російській імперії представниками економічного напряму в географії бути І.К. Кирилов, В.М. Татищев, М.В. Ломоносов.
Наприкінці ХІХ на початку ХХ сторіччя закладаються підвалини міжнаціональних і національних наукових шкіл. Їх засновниками виступають Ф. Ратцель (Германія), Ж.Ж.Е. Реклю і П. Відаль де ла Бланш (Франція). У
своєму подальшому розвитку наука про територіальне розміщення
продуктивних сил мала кілька наукових напрямів:
− географічний детермінізм, зміст даного напряму полягає в тому, що визначальною силою у розвитку економіки (людського суспільства) вважають природне середовище і географічне розташування тієї чи іншої країни. Представниками даного напряму були Ш. Монтеск’є, Ж. Реклю, Е. Гантингтон, Ф. Ратцель, С. Соловйов, В. Ключевський, Л. Мечников;
− енвайроменталізм, представники якого (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) вважали, що міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. В межах даної наукової течії довгий час популярною була теорія «кліматичних оптимумів» Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі;
−просторова економіка. В межах даної теорії простір абстрагували як самостійний фактор, що визначає розвиток економіки. Економічний простір розглядали як ідеально рівну поверхню з рівномірно розташованими об’єктами національного господарства й населеними пунктами. Представниками даного напряму були І. Тюнен, А. Вебер, А. Леш, В. Кристалер, У. Ізард;
−марксизм виходив з того, що розміщення продуктивних сил обумовлюється перш за все способом виробництва і їх територіальна організація істотно залежить від соціального ладу;
−загальний детермінізм - є сучасним науковим напрямом у розвитку регіональної економіки. Основною є теза про те, що економічні закони і закономірності мають загальний характер, проте можуть мати певні відмінності у проявах залежно від соціально-економічного ладу. Провідну
18
роль у розміщенні продуктивних сил при цьому відіграє територіальний поділ праці.
Існує чимало теоретичних робіт стосовно розвитку регіонів, перші з яких з’явилися ще на початку XX ст. Так, у розробленій В. Кристаллером і А. Льошем у 30-х рр. теорії центральних місць зроблено спробу теоретично обґрунтувати ієрархічну побудову системи населених пунктів (центральних місць) у ринковому просторі, упорядкованість відстаней між поселеннями та характерні для центрів функціональні спеціалізації. Сучасний напрям розвитку регіональної економіки розпочато в 60-ті роки ХХ сторіччя, коли американські вчені В. Бунге, В. Ізард, П. Хаггет, Д. Харвей поєднали кількісні методи дослідження з традиційним просторовим розглядом об’єктів регіональної економіки.
Важливою для становлення теоретичних основ формування територіальної структури виробництва і розселення населення є хорологічна концепція, сформульована німецьким вченим А.Гетнером, згідно з якою території слід вивчати тільки з просторової точки погляду, тобто які об’єкти суспільної діяльності тут розміщені. Його хорологічний метод дослідження згодом став одним із найважливіших для вивчення регіонального розвитку.
Відповідно до теорії збалансованого розвитку основними перешкодами у розвитку регіонів є обмеження їх ринкових можливостей. Покращити ситуацію за таких умов держава може лише шляхом здійснення інвестиційної політики, пріоритетними напрямами якої є розвиток секторів, тісно пов’язаних із ринковою пропозицією, платоспроможністю і попитом у галузях виробництва та ін. Державні інвестиції надходять лише в регіони, в яких наявні ресурси і капітал. Вважається, що скорочення капітальних вкладань в інші сектори має стимулювати мобілізацію і реалізацію наявного в регіонах потенціалу. З метою збалансування розвитку регіонів держава має відповідно визначати обсяги і розподіляти капіталовкладення у регіони. В цілому в цій теорії не враховується структурна розбалансованість і ринкова взаємозалежність регіонів, робиться акцент на капіталовкладеннях в окремі сектори, а не на способах удосконалення їх формування.
Прибічники теорії незбалансованого розвитку вважають, що перешкоджає розвитку регіонів не скорочення капіталовкладень, а недостатня підприємницька активність, використання потенціалу якої гальмується інституційними факторами (бюрократичний процес ухвалення
19
державою рішень, відстоювання інтересів певних елітних груп та ін.). З огляду на недостатню підприємницьку спроможність виникає потреба в державному регулюванні регіонального розвитку шляхом ухвалення обов’язкових для виконання рішень, розробки і впровадження механізмів стимулювання розвитку регіонів. Відповідно до цієї теорії держава має впливати не на збалансований розвиток регіонів, а скоріше на існуючі регіональні диспропорції. Державні інвестиції, які мають доповнюватися з боку приватних підприємців, недоцільно розподіляти рівномірно, їх слід спрямовувати на проекти з високою окупністю, реалізація яких дасть змогу отримати додаткові надходження до бюджетів і стимулювати розвиток підприємництва. Водночас у цій теорії не розглядається процес врегулювання впливу підприємців на інституції.
Згідно з кейнсіанською економічною теорією регіонального розвитку державні видатки на розвиток регіонів збільшуються, а питання місцевого значення мають вирішуватися на засадах партнерства між державним, недержавним і приватним секторами. Ця теорія, яка найбільш широко застосовувалась у 60-70 рр. XX ст., є підґрунтям для «традиційної» регіональної політики, оскільки вона спрямована на досягнення міжрегіональної соціальної рівності шляхом справедливого розподілу доходів і державних інвестицій між регіонами, вирівнювання інфраструктури, зайнятості, надання субсидій і трансфертів депресивним регіонам.
Останнім часом у багатьох країнах світу як основа для проведення реформ і вирішення регіональних проблем розглядається посткейнсіанська теорія, зорієнтована на територіальний розподіл державою ресурсів та застосування нею таких важелів впливу на економічний розвиток депресивних регіонів, як надання субсидій, кредитів, податкові пільги, стимулювання припливу іноземних інвестицій, приватного капіталу та ін.
Неокласична теорія вбачає можливості вирішення проблем, пов’язаних з розвитком регіонів і територій, лише в результаті вільного розвитку ринку, тому держава не повинна обмежувати чи регулювати стихійний вплив ринкових сил. Відповідно до цієї теорії регулювання міграційних потоків, міжрегіональна трудова міграція є важливим дієвим важелем економічного розвитку регіонів. ЇІ прихильники вважають, що конкуренція, вирівнювання відмінностей у накопиченні капіталу і державна цінова політика сприяють
20
зближенню рівнів розвитку регіонів та є основним чинником їх економічного зростання. До основних чинників сталого економічного розвитку регіонів в межах неокласичної теорії відносять: приватні і державні інвестиції, людський капітал, інновації та науково-технічний прогрес (НТП). Важливими для зближення рівнів розвитку регіонів (конвергенції) є такі рушійні сили: врегулювання державою матеріальних і людських ресурсів; трудова міграція; економічна і політична інтеграція; стабільність і ефективність державних інституцій; економічна політика та широке впровадження новітніх технологій. Отримані результати засвідчили позитивний вплив цієї теорії на згладжування регіональних економічних відмінностей.
На противагу даній теорії результати інших досліджень ставлять під сумнів позитивний вплив неокласичної теорії на розвиток регіонів, оскільки вони засвідчили поглиблення регіональної соціально-економічної диференціації. Наводяться аргументи на користь того, що за певних умов ринкові процеси є просторово обумовленими, можуть впливати вибірково і призвести до значних перекосів у розміщенні економічного потенціалу. Подібної думки дотримується американський учений Дейтонського університету Х. Біледі, який вважає, що концентрація капіталу в окремому регіоні призводить до порушення існуючого балансу в економічному розвитку регіонів, зменшення чи збільшення відмінностей між ними. П. Райс і А. Вінеблз наголошують на взаємозв’язку між економічним зростанням і регіональними диспропорціями, зазначаючи, що навіть незначні відмінності
урозміщенні інвестицій можуть спричинювати істотну міжрегіональну диференціацію, яка не завжди пов’язана з недоліками ринку.
Теорія полюсів зростання передбачає акумулювання економічного й інших потенціалів у так званих «полюсах зростання», тобто в комплексі підприємств, центрів зосередження факторів виробництва, які забезпечують їх найбільш ефективне використання, або на конкретній заселеній території,
упровідній галузі, в якій сконцентровано інноваційний потенціал країни. Відповідно до положень цієї теорії накопичений економічний потенціал має прискорити НТП, привести не тільки до передачі позитивного імпульсу в розвитку іншим галузям економіки регіону, сусіднім територіям, а й до макроекономічного зростання країни. Осі розвитку між полюсами зростання, які створюють просторовий «кістяк» економічного розвитку країни (регіону),
21
забезпечують транспортне сполучення, сприяють інфраструктурному й інноваційному розвитку. На практиці ця теорія реалізується шляхом формування вільних економічних зон, на території яких створюються привабливі для вкладання іноземних інвестицій умови, технополіси, технопарки та ін. Ця теорія подібна до теорії незбалансованого розвитку: державні інвестиції передбачається спрямовувати спочатку на проекти, реалізація яких дасть змогу накопичити бюджетні кошти, а потім – на заходи щодо підтримки державою розвитку депресивних територій.
Упродовж останнього десятиріччя серед регіоналістів набуває все більшої підтримки європейська теорія «нового регіоналізму», яка пропонує так званий «третій шлях». Відповідно до її положень важелі регіонального розвитку і здійснення відповідних перетворень передаються від центральних до регіональних і місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Як оптимальний шлях розвитку територій розглядаються реалізація наявного в них внутрішнього потенціалу, місцевих ініціатив, ефективне міжсекторальне співробітництво між місцевими органами влади, підприємницькими структурами і громадськістю у вирішенні питань місцевого значення.
Прихильники ринкового регулювання економічного розвитку регіонів так званої «нової економічної географії», яка особливо поширилася у 90-х рр. ХХ-го сторіччя, вважають, що цілеспрямоване накопичення капіталу і концентрація виробництва на певній території супроводжуються усталеними циркуляційними зв’язками у виробництві. Значні розміри ринків, зовнішні впливи економічної діяльності й успішне міжрегіональне співробітництво створюють регіонам конкурентні ринкові переваги. Доступ до ринків, поширення знань, інновацій і сучасних технологій дає змогу приватним підприємствам досягнути високої рентабельності і прибутку, що приводить до розширення розмірів і мережі ринку, підвищує можливості реалізації наявного в регіонах потенціалу. В цілому цю теорію можна розглядати скоріше як намагання раціонально обґрунтувати просторове структурування економіки.
В Україні на сучасному етапі розвитку регіональної економіки активні дослідження проводять вчені Інституту промисловості НАНУ (ІЕП НАНУ) в м. Донецьку, а також реорганізованих підрозділів ІЕ НАНУ – Інституту регіональних досліджень НАНУ (ІРД НАНУ) в м. Львові, Інституту проблем
22