Материал: Склад та системна організація сучасних китайських технічних термінів

Виходячи з функцій терміну, вчені виділяють такі особливості значення слів-термінів, що відрізняють їх від слів-нетермінів:

·        співвіднесеність не з окремим предметом, але з поняттям;

·        потреба в дефінуванні;

·        формування індивідуальних понять, притаманних представникам окремих галузь знань, техніки, професії;

·        співвіднесеність значення терміну із значеннями інших термінів в межах відповідної термінологічної системи;

·        співвіднесеність з окремою професійною діяльністю та інш.

Традиційно до ідеального терміну пред’являються наступні основні вимоги, які варіюються в різних авторів:

·        Однозначність;

·        Точність;

·        Короткість;

·        Системність;

·        Емоційно-експресивна нейтральність;

·        Відсутність стилістичного забарвлення;

·        Індиферентність до контексту;

·        Конвенціональність;

·        Відсутність синонімів та омонімів в межах однієї термінологічної системи. [33]

Бурхливий розвиток науки і техніки в XX сторіччі призвів до швидкого розвинення відповідних термінологій. З’явилась потреба в стандартизації термінів, а також в аналізі, регулюванні і впорядкуванні термінологій різноманітних галузей науки і техніки.

Впорядкування розуміється як приведення термінологічної систему у відповідність до вимог, пред’явлених до термінів. Д.С.Лотте пропонує методи роботи по впорядкуванню технічної термінології з ціллю усунення її суттєвих недоліків, а саме: багатозначність, синонімія, неточність, наявність термінів, що не мають твердо зафіксованих визначень, вживання громіздких та незручних для вимови термінів, перевантаженість іномовними термінами, відсутність термінів для деяких понять, відсутність систематичності у побудові деяких термінів [30; 17-19].

Проте поглиблене вивчення і аналіз різноманітних термінологій та спроби систематизувати їх відкривають вченим чималу складність та не однобічність цієї проблеми. Так, Б.Н.Головин відмічає, що більш поглиблене вивчення термінів і термінологічних систем розбиває ілюзії, що термін повинен бути коротким, однозначним, точним, і приходить до висновку, що «аналіз різних термінологій, проведений різними авторами, ставить під сумнів правомірність пред’явлення до термінів розглядаємих вимог, оскільки значна частина реально функціонуючої термінології цим вимогам не відповідає, тим не менш продовжує обслуговувати відповідні галузі знань» [цит за 7; 26].

Наведені аргументи Б.М. Головина, що їх наводять й інші дослідники, які займались і займаються питаннями стандартизації, впорядкування та систематизації термінології (Д.С.Лотте, А.І.Моісеєв та ін.), дозволяють зробити висновок, що ця сфера містить в собі ще багато спірних та невизначених питань і потребує подальшого вивчення і розробки.

Основи сучасної української наукової термінології почали закладатися в кінці XIX - на початку XX ст. Цей період характеризується досить сформованою загальнонауковою термінологічною лексикою, в той час як спеціальна наукова термінологія тільки починає формуватися. Терміни, як окремий лексичний пласт української мови <#"809214.files/image001.gif">

Схема 1. Класифікація термінотворчих прийомів

(за A.B. Суперансъкою) [51; 219]

А - термінологізація (використання в якості терміну готового слова своєї мови);

В - терміностворення на базі рідної мови - створення дериватів з допомогою спеціалізованих (семантично чи структурно) формантів;

С - термінозапозичення (використання в якості терміну готового слова чужої мови);

D - терміностворення на базі інтернаціональних терміноелементів - (використання «чужих», нейтральних морфологічних компонентів (наприклад греко-латинських), для конструювання термінологічних неологізмів).

Отримані класи А, В, С, Б співвідносяться з перерахованими і коротко охарактеризованими вище прийомами термінотвору.

Окреме місце в термінотворі займає калькування. Деякі дослідники (A.B.Суперанська) схильні розглядати його як окремий термінотворчий прийом. Однак перш ніж аналізувати і розглядати типологію кальок вважається необхідним визначити статус калькування, визначити співвідношення і розмежувати поняття «калькування - запозичення - переклад». Близькість цих трьох понять не викликає сумніву: у калькуванні, запозиченні та перекладі реалізуються три можливості передачі іншомовної лексики; всі три прийоми можна в цілому зазначити як встановлення еквіваленту у даній мові. При цьому характер еквіваленту може бути подвійним: або слово у мові, що позичає, будується з морфем даної мови, або являє собою транспоновану (транслітеровану) одиницю. За цією ознакою може бути виокремлене запозичення, як такий прийом передачі іншомовної лексики, при якому еквівалент, отриманий у мові, що запозичує, несе морфематично неадаптований характер (звісно, словом «неадаптованість» ні в якому разі не заперечується необхідне пристосування - у фонетичному і деякою мірою морфологічному аспектах - запозиченого слова. В даному випадку важливо лише підкреслити принципову різницю у виборі свого - «адаптованого» і чужого - «неадаптованого» морфемного репертуару). [50, 290]

Калькування і переклад виявляються поєднаними в один клас за ознакою «адаптованість еквіваленту». Для розділення цих двох прийомів релевантним вважається поняття внутрішньої форми. Для калькування воно має першочергове значення, оскільки деякими вченими калькування визначається як «передача внутрішньої форми» іноземного слова [49]. Таким чином калька, як еквівалент по заданій іншою мовою внутрішній формі, досить чітко може бути відокремлена від перекладу, як еквіваленту по внутрішній формі мови, що сприймає. В рамках нашого дослідження слід розглядати калькування як окремий термінотворчий прийом, що являє собою особливий випадок термінозапозичення, оскільки процес калькування так чи інакше включає в себе різновид семантичного запозичення (передача внутрішньої форми іншомовного терміну).

Типологія кальок (і калькування як процесу), при всьому термінологічному варіюванні, зводиться здебільшого до виділення трьох головних типів:

·        Морфемні, чи структурно-семантичні кальки. Калькування такого типу зводиться до імітації іншомовної моделі і наповненню її морфемним матеріалом своєї мови при збереженні внутрішньої форми. Класичний приклад - англ. sky-scraper - укр. хмарочос.

·        Фразеологічні кальки. Являють собою послівний переклад сталого виразу. Пор. кит. 找出租汽车 (знайти машину, яку можна винайняти) - укр. взяти таксі.

Оскільки калькування як передача внутрішньої форми безпосередньо пов’язано зі словотвором, мови із багатим дериваційним потенціалом більш до нього схильні. Що стосується кальок в термінології, то все вищезазначене цілком пристосовне до них. І головна задача, на наш погляд, полягає в визначенні місця калькування у загальному процесі термінотвору, його співвідношення з іншими термінотворчими прийомами.

1.4    Принципи передачі іншомовних науково-технічних термінів засобами української мови

В науково-технічній термінології простежуємо функціонування значної кількості термінів іншомовного походження. Адже термінологія - це відкрита система, яка відображає міжнародний характер науки і техніки. Тому в будь якій терміносистемі неможливо обійтись без іншомовних назв.

Дискусія щодо доцільності вживання термінів іншомовного походження продовжується до сьогодні. До проблеми запозичень у термінології зверталися Т. Кияк, І. Кочан, Т. Панько, Л. Симоненко та інші. Більшість мовознавців вважає, що від запозичених термінів не можна відмовитись, адже часто «запозичення приходить разом із новим поняттям чи винаходом і вкорінюється одночасно з ними (комп’ютер, дисплей, дискета, вінчестер)» [20; 4]. Запозичення виправдані і корисні тоді, коли їх не можна замінити словами рідної мови, і коли вони вже увійшли в її словниковий запас, а також такі, які мають лише неповні синоніми в певній мові і вносять у поняття, яке передають, особливий уточнювальний відтінок [24; 15].

Важливим аргументом, що пояснює активнее вживання термінів іншомовного походження в українській мові є те, що «базова термінологія будь-якої галузі науки за походженням грецька або латинська. А свідоме уникнення запозичень у термінології неодмінно призведе до труднощів перекладу наукових праць на інші мови й поступово спричинить замкнутість науки на себе. Але позичати варто лише те слово, яке вносить у певну галузь науки і техніки новее поняття і за умови, що цим терміном послуговуються науковці різних країн» [42; 115].

Позитивною ознакою термінів іншомовного походження, на відміну від значної частини автохтонних термінів, є «затемнена внутрішня форма» [48; 38]. Як стверджує М. Прокопович запозичення іншомовних слів, зокрема в ділянці термінології, може бути бажаним у зв’язку з відсіченням непотрібних асоціацій та образів, які виникають при вживанні в певному термінологічному значенні вже наявного в мові слова [48; 149].

Окрім того, вживання термінів іншомовного походження поряд із українськими відповідниками пояснюють тим, що вони виконують роль метафори рідної мови і забезпечують мовну економію та певну образність (пристій спрягання - інтерфейс, мікросхема на кристалі - чіп тощо) [49].

Незважаючи на позитивну роль запозичень у термінології, доволі часто необдумане введення у склад нашої мови іншомовних термінів призводить не до збагачення, а до засмічення останньої. Запозичені слова варто вводити в українську термінологію лише за відсутності питомого відповідника, ретельно добираючи кожен термін [38; 9]. Проте у багатьох випадках запозичення може бути об’єктивно незумовленим, викликаним «мовною модою» (калькуляція замість обчислення, сферичний замість кулястий) [37; 45].

Більшість українських мовознавців схиляються до думки, що у випадку параллельного вживання запозиченого й українського термінів краще обирати останній. Не варто шукати іншомовного слова, якщо в рідній вже функціонує звична та вмотивована лексична одиниця [37; 23]. Вимоги, які традиційно висувають мовознавці до терміна, якнайкраще виконує термін, складений із власне українських мовно правильних стислих слів (або морфем) із великою словотворчою здатністю. Введення в термін чужомовних елементів призводить до виникнення додаткової проблеми правильного їх перекладу на українському ґрунті, внаслідок чого такий термін не доступає до широкого загалу [33].

У додатку до термінологічного стандарту ДСТУ 3966-2000 пропонують: «Добираючи терміни для стандартизування, віддавати перевагу термінам українського походження перед запозиченими. Однак у разі доцільності запозичення іншомовні терміни треба пристосовувати до законів української мови» [14; 21].

На прикладі запозичених іменників зі суфіксами -цій(а)/-ацій(а), -ій(а), -атор та їхніх українських відповідників спробуємо простежити доцільність вживання термінів іншомовного походження та запропонуємо шляхи унормування синонімії у термінологічній лексиці. Поряд із запозиченими термінами зі суфіксом -цій(а)/-ацій(а), -ій(а) пропонують вживати українські відповідники різних типів:

) віддієслівні іменники на -нн΄(а) (абсорбція - вбирання, деклінація - відхилення, іригація - обводнювання, експансія - поширення, корозія - ржавіння, роз’їдання);

) віддієслівні іменники з нульовим суфіксом (індикація - показ, інклінація - нахил, реконструкція - перебудова, дисперсія - розріда);

) віддієслівні іменники зі суфіксом -к(а) (дистиляція - перегонка, експозиція - витримка, видержка);

) відіменникові іменники з демінутативним значенням (корозія - щербинка);

) відприкметникові іменники зі суфіксом -іст´- (варіація - мінливість).

Розмаїття можливих українських аналогів свідчить, що однотипні терміни іншомовного походження могли набувати на українському ґрунті різних значень. У книзі «Словотвір сучасної української літературної мови» зазначено, що іменники на -цій(а)/-ацій(а), -ій(а) «відповідають дієсловам із суфіксом -ува-ти із основами іншомовного походження і мають значення опредметненої дії, процесу, проте часто ознака протяжності дії в часі виражена в них нечітко. Вони також набувають ряду інших значень: предмета - наслідку дії, пристосування, обладнання потрібного для дії, сукупності осіб, закладу, місця призначеного для виконання дії, різного роду абстрактних понять» [4; 4].

Чимало сучасних термінознавців не рекомендують вживати однин термін на позначення дії (доконаної та недоконаної одночасно) і наслідку дії, бо «така нагромадженість значень не спирається на українську традицію і не вдосконалює мови, а є запозиченою прямо або через російську мову із західноєвропейських мов. Коли одне слово означає кілька понять, то зрозуміти його значення можна лише з контексту, а це ускладнює процес сприймання науково-технічного тексту» [33].

Творці держстандартів також зазначають, що «не можна стандартизувати іншомовні іменники на позначення дії, що закінчують на -цій(а), -інґ, -мент та ін., які не даватимуть змоги розрізняти поняття дії і події (недоконаного і доконаного процесу) і цим руйнуватимуть структуру української мови. Такими іменниками можна позначати інші поняття: наслідки дії, об’єкти, суб’єкти тощо (процес - публікування, об’єкт - публікація)» [38; 6].