Материал: Kriminalne_pravo_praktikum

Кримінальне право України. Практикум

середньо втiлюються у формулу кримінально-правової квалiфiкацiї дiй суб’єкта (у формулу кваліфікації злочину) та в юридичне формулювання обвинувачення (див. зразок розв’язання задачi з Особливої частини кримiнального права). Водночас при розв’язаннi окремих задач iз Загальної та Особливої частин кримiнального права такого збiгу може й не бути.

2. Вiд того, чи зiбгаються остаточнi висновки щодо кримiнальноправовогозмiстуфактичнихобставинзвстановленоюзакономформою їх кримiнально-правової оцiнки, залежить i подальше розв’язання задачi по сутi, i змiст та обсяг його письмового вiдтворення. Що стосується формулювання власної кримiнально-правової оцiнки, то тут можливi такi варiанти.

1)Остаточнi висновки повнiстю збiгаються з встановленими законом формами кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин: в цьому разі у рiшеннi вiдтворюються вiдповiдні форми такої оцiнки, i саме ці форми є основним елементом рiшення задачi. Даний варiант характерний, як уже зазначалося, для рiшення більшості задач з Особливої частини кримiнального права, а також для рiшення задач із Загальної частини кримiнального права щодо комплексного застосування окремих його iнститутiв, якi стосуються злочину.

2)Остаточнi висновки сформульовано в межах окремого iнституту кримiнального права i, вiдповiдно, вони стосуються лише окремого «фрагмента» встановленої законом форми кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин: в цьому разі в рiшеннi мають бути вiдтворенi перш за все конкретнi остаточнi висновки, а потiм, якщо можливо, наведено i форму (кiлька форм) вiдповiдної кримiнальноправової оцiнки. Цей варiант переважно характерний для рiшення задач iз Загальної частини кримiнального права щодо застосування окремого iнституту, який стосується злочину (зокрема, стадiй вчинення злочину, спiвучастi у злочинi, множинностi злочинiв).

3)Остаточнi висновки сформульовано в межах окремого iнституту кримiнального права, але їх змiст не дає можливостi безпосередньо вiдтворити нi встановлену законом форму кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин, нi окремого її «фрагмента»: в цьому разі в рiшеннi безпосередньо мають бути наведенi остаточнi висновки i саме вони розглядатимуться як вiдповiдна форма кримiнальноправової оцiнки фактичних обставин i становитимуть основний елемент рiшення задачi. Цей варiант характерний для розв’язання бiльшостi задач iз Загальної частини кримiнального права щодо за-

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

стосування окремих iнститутiв, якi стосуються покарання та iнших заходiв кримiнально-правового впливу.

Незалежно вiд того, який з наведених вище варiантiв використовується при розв’язаннi конкретної задачi, власна кримiнальноправова оцiнка вiдповiдних фактичних обставин обов’язково має бути здiйснена у письмовому виглядi. При цьому, якщо така оцiнка може бути викладена у передбаченiй законом формi (формула квалiфiкацiї злочину, юридичне формулювання обвинувачення, фрагмент резолютивної частини вироку щодо призначення конкретної мiри покарання тощо), додержання вiдповiдної форми (кiлькох форм) також є обов’язковим.

Основний кримінально-правовий зміст двох найбільш типових форм кримінально-правової оцінки – формули кваліфікації злочину

(злочинів) та юридичного формулювання обвинувачення, а також рекомендації щодо їх написання сформульовано у додатках до цієї глави посібника.

3. Обґрунтування здiйсненої кримiнально-правової оцiнки –

це окремий елемент рiшення задачi. При цьому, якщо йдеться про повноцiнне розгорнуте рiшення, він є таким же обов’язковим, як i сама оцiнка. Здiйснюючи обґрунтування вiдповiдної кримiнальноправової оцiнки, «автор» рiшення має визначитися принаймнi щодо двох питань: а) щодо форми обґрунтування; б) щодо «iєрархiї» аргументiв (доводiв).

Форма обґрунтування в принципi не передбачає додержання якихось жорстких правил i визначається перш за все типом (рiзновидом) задачi. Так, обґрунтування при розв’язаннi задачi з Загальної частини кримiнального права в межах окремого iнституту, що стосується злочину, передбачає спецiальне утворення вiдповiдного «блоку» фактичних обставин, поглиблене дослiдження змiсту даного iнституту, як правило, поетапне встановлення вiдповiдностi фактичних обставин конкретним його проявам i лише пiсля цього формулювання промiжного, а потiм i остаточного висновкiв. При вирiшеннi задачi з Загальної частини кримiнального права щодо комплексного застосування його iнститутiв, якi стосуються злочину, обґрунтування може бути здiйснено у «знятому» виглядi i обмежуватись вiдтворенням лише промiжних висновкiв та визначенням впливу кожного iнституту на квалiфiкацiю злочину (злочинiв). Ще бiльш спрощена форма характерна для обґрунтування здiйсненої кримiнально-правової оцiнки при розв’язаннi задач iз Особливої частини кримiнального права (див. окремi зразки розв’язання задач).

Кримінальне право України. Практикум

Що стосується «iєрархiї» аргументiв (доводiв), якi використовуються при обґрунтуваннi власної кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин, то тут необхiдно мати на увазі:

1)Всi аргументи (доводи) за характером свого впливу на змiст кримiнально-правової оцiнки можна подiлити на обов’язковi i необов’язковi. До обов’язкових належать тi аргументи, якi безпосередньо випливають зi змiсту вiдповiдних нормативних приписiв кримiнально-правового характеру (обов’язковi нормативнi аргументи). Необов’язковими аргументами є тi, якi використовують роз’яснення Пленуму Верховного Суду України (основні правозастосовні аргументи), а також тi, що ґрунтуються на iнших джерелах правозастосовної практики та на положеннях теорiї кримiнального права.

2)Iєрархiя обов’язкових нормативних аргументiв визначається юридичною силою тих джерел кримiнального права, з нормативних приписiв яких вони (аргументи) безпосередньо випливають. Вiдповiдно до ст. 8 Конституцiї України вона має найвищу юридичну силу, а норми Конституцiї України є нормами прямої дiї. Тому, наприклад, у випадку виникнення колізій між положеннями Конституції України та положеннями КК України положення Конституцiї України мають прiоритет перед останніми.

3)Основні правозастосовнi аргументи в принципi не повиннi суперечити обов’язковим нормативним аргументам, тому, за загальним правилом, у разi виникнення колiзiй прiоритет мають останнi. I лише

увиняткових випадках, коли такі колізії викликані внутрішніми суперечностями відповідних обов’язкових нормативних аргументів між собою, основний правозастосовний аргумент, що ґрунтується на одному з них, може розглядатись як прiоритетний перед іншим.

Прикладом такого основного правозастосовного аргументу є абзац 1 п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримiнального покарання» вiд 24 жовтня 2003 р. № 7. У ньому правила призначення покарання за сукупнiстю злочинiв (ст. 70 КК 2001 р.) поширюються, зокрема, i на випадки квалiфiкацiї злочинiв за однією і тією ж статтею чи однією і тією ж частиною статті Особливої частини КК, якщо один із злочинів був закінченим, а інший становив готування до злочину або замах на злочин. В цьому разі роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, яке за своїм змістом ґрунтується на ст. 16 КК 2001 р., але формально суперечить ст. 33 КК 2001 р., має пріоритет перед останньою статтею.

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

Основні правозастосовнi аргументи з певною часткою умовностi можна подiлити на два рiзновиди: основнi правозастосовнi аргументи «прямої дiї» та основнi правозастосовнi аргументи, що використовуються «за аналогiєю».

Прикладом основного правозастосовного аргументу «прямої дiї» є посилання у рiшеннi задачi на абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливi злочини проти приватної власностi» вiд 25 грудня 1992 р. № 12 у випадку, коли в умовах задачi вказано на заподiяння умисного тяжкого тiлесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, у процесi розбою.

Посилання ж у рiшеннi на цей же абзац 3 п. 12 згаданої постанови, коли в умовах задачi вказано на заподiяння умисного тяжкого тiлесного ушкодження,що спричинило смерть потерпілого, у процесi розбою з метою викрадення наркотичних засобів, є прикладом основного правозастосовного аргументу, що використовується «за аналогiєю». Таким чином, у рiшеннi рiзних задач використання одних i тих самих положень роз’яснень Пленуму Верховного Суду України може в одному випадку розглядатися як основний правозастосовний аргумент «прямої дiї», а в iншому – як основний правозастосовний аргумент, що використовується «за аналогiєю».

4. Інші необов’язковi аргументи – навiть якщо вони за змiстом видаються бiльш переконливими нiж обов’язковi нормативні аргументи чи основні правозастосовчі аргументи— не можуть мати прiоритет перед останнiми. При цьому, як уже заазначалось, суперечність між основним правозастосовним аргументом (відповідним роз’ясненням постанови Пленуму Верховного Суду України) та іншим необов’язковим аргументом (наприклад, теоретичним правилом кваліфікації злочинів) в основному варіанті рішення задачі має вирішуватись на користь першого. І лише в альтернативному варіанті рішення може бути наведене розгорнуте обґрунтування висновку про те, що інший необов’язковий аргумент, на думку автора, є більш переконливим, ніж основний правозастосовний аргумент.

5) Серед обов’язкових аргументiв, що їх використовують при розв’язаннi задач (крім основних правозастосовних аргументів), якась iєрархiя у принципi неможлива. Однак якщо мiж деякими з них iснують суперечностi (колiзiї), такi аргументи мають бути наведенi, а потiм зроблений вибiр на користь одного з них. При цьому бажано сам вибiр також обґрунтувати. Подiбне обґрунтування, як уже зазначалося, стає обов’язковим у разi, коли точка зору «автора»

Кримінальне право України. Практикум

рiшення суперечить позицiї, сформульованiй у відповідних науковопрактичних коментарях Кримiнального кодексу України.

В деяких випадках викладач, задаючи студентам дві-три задачi на наступне практичне заняття, може дозволити їм не писати розгорнуте обґрунтування при розв’язаннi однiєї з них. Однак i в цих випадках таке обґрунтування має бути здiйснено в повному обсязi, його ключовi моменти зафiксованi в письмовому рiшеннi, щоб у разi необхiдностi вiдтворити вiдповiднi аргументи в уснiй формi.

4. Сформулювавши власну кримiнально-правову оцiнку фактичних обставин у вiдповiднiй формi i належним чином обґрунтувавши її, «автор» рiшення задачi тим самим, як правило, дає вiдповiдь на всi питання та завдання, якi в нiй поставлено. I лише тодi, коли окремi питання за своїм змiстом мають не лише кримiнально-правовий, а й процесуальний характер, на них треба вiдповiдати окремо. Наприклад, у задачах iз Загальної частини кримiнального права можуть бути сформульованi питання типу: «Чи пiдлягає апеляція задоволенню?» або «Яке рiшення має прийняти апеляційний суд?». Вiдповiдь на такi питання має даватись у рiшеннi пiсля написання основної

– «кримiнально-правової» його частини i зводитись до вiдповiдної констатацiї типу: «На пiдставi викладеного апеляція адвоката задоволенню не пiдлягає» або «Таким чином, апеляційний суд має змiнити вирок місцевого суду i переквалiфiкувати дiї суб’єкта з ч. 2 ст. 121 на ст. 122 i ч. 1 ст. 119 КК».

Методичнi рекомендацiї щодо розв’язання задач iз Загальної час-

тини кримiнального права в межах окремого iнституту, який стосу-

ється злочину. Особливостi даного типу задач передбачають поглиблене дослiдження змiсту якогось конкретного iнституту кримiнального права, що стосується злочину. Тому рiшення таких задач як окремі елементи включає:

1.Уточнення та попередню оцiнку фактичних обставин (факультативний елемент).

2.Систематизацiю тих фактичних обставин, якi охоплюються змiстом вiдповiдного iнституту (обов’язковий елемент).

3.Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орiєнтирiв, якi впливають на змiст iнституту, що розглядається (обов’язковий елемент).

4.Зiставлення систематизованих фактичних обставин з правовими, правозастосовними та теоретичними орiєнтирами вiдповiдного

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

iнституту (обов’язковий елемент, який у письмовому виглядi в рiшеннi може не наводитись).

5.Формулювання промiжних i остаточних висновкiв щодо кримiнально-правового змiсту вiдповiдних фактичних обставин у межах iнституту, що розглядається (обов’язковий елемент).

6.Написання формули кримiнально-правової квалiфiкацiї та юридичного формулювання обвинувачення (обов’язковий елемент, якщо таке написання можливе).

7.Вiдповiдь на конкретнi питання задачi, якщо така вiдповiдь не сформульована у попереднiх елементах рiшення (факультативний елемент).

При цьому у функцiональному планi перший з видiлених вище елементiв рiшення задачi (якщо вiн потрiбний) виступає загальною передумовою правильностi такого рiшення; другий–п’ятий елементи вiдображають процес формулювання власної кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин i тим самим її обґрунтування; п’ятий (у частинi остаточних висновкiв) або шостий (якщо вiн можливий) елементи фiксують вiдповiдну форму власної кримiнально-правової оцiнки фактичних обставин; сьомий елемент (якщо вiн є в рiшеннi) дає вiдповiдь на питання задачi, що мають переважно процесуальний характер.

Зразок розв’язання задачі з Загальної частини кримінального права України в межах окремго інституту, що стосується злочину.

ЗАДАЧА

Щоб заволодiти грошима Плахової, якi зберiгалися у квартирi, Качалiна вирiшила її отруїти. Для цього вона придбала отруту, призначену для труїння гризунiв, прийшла «в гостi» i дала цю отруту Плаховiй пiд виглядом лiкiв вiд шлункових захворювань. Прийнявши «лiки», Плахова вiдчула себе погано, викликала швидку медичну допомогу i до її приїзду почала блювати, що за висновком судово-медичної експертизи в кiнцевому пiдсумку i врятувало її життя. Качалiна, побачивши такий розвиток подiй, з квартири Плахової втекла, однак через два днi була затримана.

Внаслiдок отруєння Плахова два тижнi перебувала на стацiонарному лiкуваннi, що за висновком судово-медичної експертизи

Кримінальне право України. Практикум

свiдчить про заподiяння їй легкого тiлесного ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

Ознайомтесь iз статтями 115 i 187 КК України, а також iз пунктами 10, 11, абзацом 3 пункту 12 та абзацом 5 пункту 30 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливi злочини проти приватної власностi» вiд 25 грудня 1992 р. № 12.

Яку кримiнально-правову оцiнку мають дістати дiї Качалiної? Рiшення

1. Уточнення та попередня оцiнка фактичних обставин.

1.1.Формулювання в умовах задачi «вирiшила її отруїти» будемо розглядати як пiдтвердження прямого умислу на вбивство Плахової

збоку Качалiної.

1.2.В умовах задачi немає даних щодо сильних фiзичних страждань Плахової пiсля вживання отрути, тому немає пiдстав вбачати в дiях Качалiної таку обтяжуючу обставину умисного вбивства, як його «особлива жорстокiсть».

1.3.Втеча з квартири Качалiної пiсля виклику Плаховою швидкої допомоги свiдчить не про добровiльну вiдмову Плахової вiд доведення злочину до кiнця, а про намагання уникнути вiдповiдальностi за вже вчиненi нею дiї.

2.Систематизацiя фактичних обставин, якi охоплюються iнститутом «Стадiї вчинення злочину».

2.1.За наявностi мети заволодiння грошима Плахової та виникнення наміру (прямого умислу) щодо її вбивства наступнi дiї Качалiної

–придбання отрути, давання цiєї отрути пiд виглядом лiкiв є окремими етапами досягнення мети та реалiзацiї умислу.

2.2.Заволодiння грошима не вiдбулося, а Плахова залишалась живою; це свiдчить, що мети не досягнуто, а прямий умисел на вбивство повнiстю не реалiзовано.

2.3.Внаслiдок отруєння Плаховiй заподiяно легке тiлесне ушкодження з короткочасним розладом здоров’я; в правозастосовнiй практицi таке тiлесне ушкодження є показником насильства, небезпечного для здоров’я потерпiлого (див. п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливi злочини проти приватної власностi» вiд 25 грудня 1992 р. № 12).

3.Визначення конкретних правових, правозастосовних та теоретичних орiєнтирiв у межах змiсту iнституту «Стадiї вчинення злочину».

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

3.1.Правовими орiєнтирами є: а) статті 13–17 КК, що передбачають особливостi вiдповiдальностi за закінчений та незакінчений злочин; б) статтi 115 i 187 КК, якi передбачають види закiнчених злочинiв, що вчинила (мала намiр вчинити) Качалiна, а також визначають особливостi специфiчної конструкцiї та конкретного змiсту їх юридичних складiв.

3.2.Правозастосовними орiєнтирами – в даному разi основними –

єпункти 10, 11, абзац 3 пункту 12 та абзац 5 пункту 30 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України вiд 25 грудня 1992 р. № 12.

3.3.Теоретичнимиорiєнтирамиєвиробленiнаукоюкримiнального права загальнi правила квалiфiкацiї незакiнченого злочину, а також правила квалiфiкацiї злочину, обставини вчинення якого відповідають ознакам кiлькох стадiй.

4. Зiставлення систематизованих фактичних обставин з правовими, правозастосовними та теоретичними орiєнтирами iнституту «Стадiї вчинення злочину» (у письмовому виглядi не наводиться).

5. Формулювання промiжних i остаточних висновкiв щодо кримiнально-правового змiсту фактичних обставин у межах iнституту «Стадiї вчинення злочину».

5.1.Промiжнi висновки:

а) дiї Качалiної були спрямованi на вчинення двох злочинiв – розбою та умисного вбивства з корисливих мотивiв; основними правозастосовними аргументами для такого висновку є пункти 10, 11, абзац 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України вiд 25 грудня 1992 р. № 12;

б) дiї, спрямованi на умисне вбивство з корисливих мотивiв, у будьякому разi є незакiнченим злочином, оскiльки Плахова залишилась живою; спочатку має мiсце готування до цього злочину (придбання отрути як різновид підшукування знаряддя умисного вбивства), а потiм закінчений замах на умисне вбивство з корисливих мотивiв (Качалiна безпосередньо спрямувала свої дiї на позбавлення Плахової життя – виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але умисне вбивство не було закінчене (смерть не настала) з причин, що не залежали вiд її волi);

в) розбiй є закiнченим злочином з моменту застосування небезпечного для життя чи здоров’я насильства до потерпiлого або здiйснення погрози застосування такого насильства; таке насильство з боку Качалiної мало мiсце; отже, той факт, що заволодiння грошима Плахової не вiдбулося, на визнання вчи-

Кримінальне право України. Практикум

неного Качаліною розбою закiнченим злочином не впливає; таким чином, вчинення розбою пройшло двi стадiї: готування до злочину (придбання отрути) i закiнчений злочин;

г) попередня стадiя умисного вбивства з корисливих мотивiв – готування до злочину i попередня стадiя розбою – готування до злочину, якi мали мiсце в дiях Качалiної, при остаточнiй квалiфiкацiї її дiй не дiстають самостiйної кримiнальноправової оцiнки; у цьому разi дiє загальне правило: якщо вчинення злочину проходить через кiлька стадiй, кожна наступна стадiя «поглинає» попередню i попередня стадiя самостiйнiй квалiфiкацiї не пiдлягає;

д) остаточна квалiфiкацiя закінченого замаху на умисне вбивство з корисливихмотивiвпередбачаєобов’язковепосиланняуформулi квалiфiкацiї на ч. 2 ст. 15 КК; остаточна квалiфiкацiя розбою як закiнченого злочину посилання у формулi квалiфiкацiї на ст. 15 КК не потребує;

е) оскiльки при вчиненнi розбою з боку Качалiної мало мiсце проникнення в житло (абзац 5 пункту 30 постанови від 25 грудня 1992 р. № 12), її дiї квалiфiкуються за ч. 3 ст. 142 КК з iнкримiнуванням зазначеної квалiфiкуючої ознаки.

5.2. Остаточнi висновки збiгаються з формулою кримiнальноправової квалiфiкацiї та юридичним формулюванням обвинувачення (див. п. 6 даного рiшення).

6.Формула кримiнально-правової квалiфiкацiї та юридичне формулювання обвинувачення.

Дiї Качалiної необхiдно квалiфiкувати за сукупнiстю злочинiв, передбачених ч. 3 ст. 187; ч. 2 ст. 15, п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Качалiна вчинила: напад з метою заволодiння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для здоров’я особи, яка зазнала нападу, – розбiй, вчинений з проникненням у житло (ч. 3 ст. 187 КК); закінчений замах на умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині – умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивiв (ч. 2 ст. 15,

п.6 ч. 2 ст. 93 КК).

7.Оскiльки питання задачi мало кримiнально-правовий характер, вiдповiдь на нього дано в пунктах 3, 5, 6 рiшення.

Методичнi рекомендацiї щодо розв’язання задач iз Загальної частини кримiнального права в межах комплексного застосування iнститутiв, що стосуються злочину. Особливостi даного типу задач передбачають послiдовне та системне використання змiсту кiлькох

Глава 4. Методичні рекомендації щодо розв’язання задач

iнститутiв Загальної частини кримiнального права, що стосуються злочину. При цьому кримiнально-правова оцiнка в межах окремого iнституту, як правило, вiдбувається в «знятiй» формi – вона зводиться лише до основних промiжних та остаточних висновкiв; обов’язковим компонентом таких висновкiв має бути визначення впливу вiдповiдного iнституту на остаточну кримiнально-правову квалiфiкацiю дiй суб’єкта (суб’єктiв) та на юридичне формулювання обвинувачення. Останнi два елементи практично завжди є обов’язковими для розв’язання задач цього типу.

Таким чином, рiшення задач iз Загальної частини кримiнального права щодо комплексного застосування iнститутiв, що стосуються злочину, включає наступні елементи:

1.Уточнення та попередня оцiнка фактичних обставин.

2.Попередні висновки щодо видів злочинів, ознаки яких вбачаються в діях суб’єктів.

3.Вплив окремих iнститутiв Загальної частини кримiнального права, що стосуються злочину, на кримiнально-правову квалiфiкацiю дiянь суб’єктiв.

3.1.Стадiї вчинення злочину.

3.2.Спiвучасть у злочинi.

3.3.Опосередковане вчинення злочину.

3.4.Причетнiсть до злочину.

3.5.Групове вчинення злочину за відсутності ознак співучасті.

3.6.Конкуренцiя кримiнально-правових норм.

3.7.Множиннiсть злочинiв.

4.Формула кримiнально-правової квалiфiкацiї.

5.Юридичне формулювання обвинувачення.

Така ускладнена форма рiшення задач даного типу в функцiональному планi передбачає тiсний зв’язок встановлення кримiнальноправового змiсту фактичних обставин у межах кожного iнституту з вiдповiдними формами кримiнально-правової оцiнки. Цей зв’язок, зокрема, виявляється у тому, що кожний фрагмент формули кримi- нально-правової квалiфiкацiї та юридичного формулювання обвинувачення має бути обґрунтований на рiвнi промiжних i остаточних висновкiв у межах окремого iнституту, який вбачається у поведiнцi суб’єкта (суб’єктiв) та iнших фактичних обставинах. Якщо ж окремий з видiлених iнститутiв у вiдповiдних кримiнально-правових ситуацiях вiдсутнiй, про це коротко зазначається у вiдповiдному пунктi (пiдпунктi) рiшення. При цьому уточнення i попередня оцiнка фактичних обставин, якщо вони потрiбнi, традицiйно виконують роль загальної передумови правильного розв’язання всiх наступних питань.