тівської адміністрації. У післявоєнний період, стоячи на позиціях кейнсіанства, він очолив реалізацію макроекономічної стратегії досягнення повної зайнятості. Як один з економічних радників Ф.Д. Рузвельта він активно впроваджував методи стимулювання ефективного попиту:
–стимулюючу кредитну політику (низьку ставку відсотка),
–розширення державних видатків,
–податкові знижки,
–політику “дешевих грошей”.
Надалі, у 50-60-ті pp. урядова політика США традиційно проводилась у кейнсіанському дусі.
Під впливом змін умов функціонування розширеного відтворення, зокрема поглиблення інфляції у другій половині 30-х рр. ХХ ст. почались перші теоретичні розробки, а у 50-60-х рр. ХХ ст. наукове визнання отримала
концепція кейнсіансько-неокласичного синтезу. Концепція кейнсіансько-
неокласичного синтезу викликала серйозні зміни в теорії фінансової політики. Визнаний теоретик кейнсіансько-неокласичного синтезу Пол Самуельсон писав із цього приводу, що за допомогою відповідної кредитно-грошової і фіскальної політики система змішаного підприємництва може не тільки уникнути буму і різкого спаду, але і розраховувати на здорове економічне зростання. На його думку, регулювання попиту повинне здійснюватися не тільки на основі змін у області державних витрат або податків, але і шляхом маніпулювання величиною облікової ставки відсотка, а також проведення відповідних операцій на відкритому ринку.
У80-ті роки ХХ ст. виник новий напрям – посткейнсіанство, в центрі уваги якого – аналіз проблем, породжених активним впливом фінансової сфери та грошового фактора на макроситуацію. Посткейнсіанци (Н. Калдор, Г. Шекл, Х. Мінський, Р. Клауер) вважали, що фінансова політика повинна стати головною і направлятися на обмеження діяльності монополій і зменшення воєнних витрат. В «політиці доходів» вони виступають за збільшення державних асигнувань на соціальні потреби, проведення соціальних реформ. Найкращим методом оподаткування вважаються податки на витрати.
Уцілому стратегічною метою фінансової політики, рекомендованої посткейнсіанцями, залишається стабілізаційний вплив на фази економічного циклу шляхом варіювання бюджетних і кредитно-грошових інструментів за відчутної переваги останніх.
Зростання бюджетних дефіцитів і державного боргу, посилення інфляції і погіршення валютного положення капіталістичних країн підсилили інтерес до неокласичної теорії грошей і фінансів. З початку 70-х років ХХ століття з неокласичної школи виділяється неоконсервативний напрям, який дуже швидко набуває популярності.
Побудова неоконсерваторами нової фінансової доктрини в значній мірі була заснована на введенні протилежних кейнсіанській теорії положень, а розробка фінансової політики – на контрзаходах.
Неоконсерватори визнавали пріоритетність пропозиції над попитом, зменшення бюджетних витрат, збалансування доходів і витрат державного
51
бюджету, розширення функцій грошово-кредитного регулювання, лібералізацію податкової системи, визнавали приватного підприємництва провідною рушійною силою економічного розвитку.
Особливе місце в теоріях неоконсервативної школи займають податки. Неоконсервативний напрям виходить з необхідності значного зниження загального рівня податків для підтримки високої норми заощаджень і інвестицій, активізації ринкового механізму – податкова політика повинна бути направлена на стимулювання економічного зростання в довгостроковому плані. З цією метою неоконсерватори пропонують знизити податки, змінити структуру податкової системи, прогресивну шкалу ставок по прибутковому податку замінити пропорційною.
Велику популярність завоювала податкова концепція американського економіста Артура Лаффера. Він обґрунтував залежність доходів бюджету від ставок податків: збільшення податків за рахунок підвищення ставок на певному етапі не компенсує скорочення доходів, яке відбувається за рахунок зменшення оподатковуваної бази. Математична модель цієї залежності представлена А. Лаффером на графіку, який одержав в економічній літературі назву «крива Лаффера». На його думку, високі податки пригнічують приватну ініціативу, підривають прагнення до нових інвестицій, тому випуск продукції скорочується, доходи падають, податкова база звужується. Податкову реформу 80-х років ХХ ст. в США було здійснено саме на основі концепції А. Лаффера.
Неоконсерватори зробили ставку на посилення ролі держави в забезпеченні довгострокових умов функціонування розширеного відтворення. Разом із короткостроковою фінансовою політикою держава формує фінансову стратегію з метою довгострокового стимулювання економічного зростання.
Пріоритет в методах державного регулювання неоконсерватори віддають кредитно-грошовому маневруванню. На перший план висувається монетарна (грошова) політика, спрямована на регулювання темпів зростання грошової маси в обігу, тобто пропозиції грошей. Фінансовій політиці неоконсерватори відводять другорядну роль.
До сучасних неоконсервативних економічних теорій відносяться:
–теорія економіки пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, призводить до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;
–теорія раціональних очікувань, згідно з якою економічні агенти здатні діяти раціонально, передбачувати і заздалегідь ураховувати наміри влади й нейтралізувати своїми діями політику уряду;
–монетаризм – це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Стабільність грошової маси розглядається монетаристами як найважливіша передумова стабільності економіки у цілому. Засновником монетарної теорії є Нобелівський лауреат Мілтон Фрідмен.
52
Початок власне монетаристській концепції покладено ще у 1956 р. публікацією фундаментальної праці всесвітньовідомого американського економіста М. Фрідмена "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей", що підводить підсумок емпіричним і теоретичним дослідженням закономірностей грошового обігу та формулює основні положення "новітньої кількісної теорії грошей".
М. Фрідмен вважає, що попит на гроші є відносно стабільним, ніж пропозиція, тому грошова політика повинна бути направлена на досягнення відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. На відміну від кейнсіанців монетаристи послідовно заперечують методи покриття дефіциту державного бюджету за рахунок грошової емісії та за рахунок державних позик, тому що це призводить не до зростання, а до перерозподілу сукупного попиту – попит з боку держави збільшується за рахунок зменшення приватного попиту. На думку М. Фрідмена, дотримання "грошового правила", яке передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси на 3-5 % щорічно, незалежно від стану господарської кон'юнктури та фази економічного циклу, забезпечить неінфляційне зростання та контроль за цінами.
У галузі міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступає із захистом вільно плаваючих обмінних курсів. Монетаристи вказують на залежність валютного курсу і стану платіжного балансу від внутрішнього грошового обігу.
Тріумфом теоретичного доробку М. Фрідмена стала знаменита "рейганоміка" в США, також він брав участь у розробці економічних реформ в Англії, Ізраїлі, Чилі та інших країнах.
Наукові досягнення останніх десятиріч ХХ століття, технологічні новації, а також зростання обсягів світової торгівлі, дерегулювання міжнародних угод спричинили глобалізацію міжнародного фінансового ринку.
До традиційного набору фінансових інструментів (іноземна валюта, акції та облігації підприємств, державні облігації) додався постійно зростаючий список нових похідних інструментів, таких як депозитарні розписки, ф'ючерси, опціони, варранти, індекси, свопи тощо. Для визначення очікуваної дохідності фінансових активів використовується портфельна теорія.
Відомими економістами, в працях яких розроблялись питання спочатку ринкового портфелю, а потім оптимального портфелю інвестицій є Г. Марковіц, Дж. Тобін, У. Шарп, Ф. Модільяні, Ф. Блек, М. Скоулз, М. Міллер.
Центральною проблемою в теорії портфельних інвестицій є вибір оптимального портфелю. Такий підхід "багатомірний" як за числом залучених в аналіз активів, так і за врахованими характеристиками. Праці цих учених відразу ж стали широко визнаними. Більше того, схеми розрахунків, що приведені у цих працях, були швидко використані на практиці.
Одним з найвидатніших внесків в економічну теорію за останні 30 років є модель Блека-Скоулза. Її значущість полягає в тому, що вона створює передумови для ефективного управління ризиком і, таким чином, сприяє здійсненню найважливішої функції фінансового ринку – перерозподіляти ризики на користь тих його учасників, які готові і здатні ризикувати. Але сфера
53
застосування цієї моделі є набагато ширшою. Її можна використовувати також для оцінки страхових контрактів та гарантій, прийняття рішень про інвестиції, інвестиційні банки також використовують модель Блека-Скоулза для визначення вартості нових фінансових інструментів. На думку спеціалістів, ця модель може використовуватися для оцінки контракту, вартість якого залежить від невизначеної майбутньої вартості активів усіх видів.
Автором теорії оптимальних валютних зон є американський учений
Роберт Манделл. Він уперше запропонував провести об'єктивне порівняння переваг, які дає встановлення фіксованих обмінних курсів або створення валютної зони. На думку Р. Манделла, для двох держав буде краще ввести єдину валюту тоді, коли витрати, що пов'язані з конвертацією валют у міжнародній торгівлі, будуть більшими, ніж вигоди від збереження двох національних валют.
Наукові дослідження Р. Мандела мають величезне практичне значення. Саме вони стали інтелектуальним підґрунтям для європейської спільної валюти. Висновок вченого про те, що більш ніж одна країна може мати вигоду від використання спільної валюти, стимулював уряди європейських держав до створення євро. Р. Манделл вважає, що у євро є добра перспектива, його зона до 2010 р. буде включати 28 країн. На той час більшість європейських країн захочуть мати у своїх портфелях 50 відсотків валюти в євро і 50 відсотків – у доларах. Традиційно макроекономісти приймають рішення, проводити офіційну доларизацію чи ні, виходячи з розробленої Р. Манделлом теорії оптимальних валютних зон.
У своїх працях учений:
вказав на ефективність єдиної валюти, яка може дозволити знизити тарифи міжнародних торгових угод, а також згладити рівень порівняльних цін.
запропонував деякі принципові параметри такого об'єднання (необхідність високої економічної відкритості, тісних торгових зв'язків із країнами-партнерами, кореляція економічних циклів, які розвиваються в окремих країнах, з циклом, що властивий основному економічному потенціалу інтеграції).
розробив методологію, що дає змогу визначити, як міжнародний рух капіталів може вплинути на спроможність окремої країни керувати своєю економікою.
Лауреат Нобелівської премії 1999 р «за аналіз монетарної та фіскальної політики за умов різних валютних режимів, а також за аналіз оптимальних зон обігу валют» Р. Манделл є активним прихильником ідеї взаємної фіксації обмінних курсів основних світових валют - долара, євро та єни. Він вважає, що створити монетарний союз трьох економік (Європа, США, Японія) буде легше, ніж союз одинадцяти економік єврозони, оскільки рівень інфляції у цих трьох регіонах близький один до одного. Чим більше країн приєднається до такого союзу, якщо він буде утворений, тим сильнішим буде це об'єднання і тим більше втратять ті, хто не ввійде до нього.
Таким чином, дослідивши історію розвитку фінансової науки можна стверджувати, що ідеї, висунуті вченими минулих століть отримали свій
54
подальший розвиток у сучасних теоріях та концепціях. Так, теоретикометодологічні витоки монетаризму – це кількісна теорія грошей, що панувала у ХV-ХVI столітті. Теорія трьох факторів виробництва Ж-Б. Сея (ХІХ ст.) отримала свій розвиток у неокласиків ХХ століття. Ідеї німецького вченого О. Бем-Баверка щодо вартості майбутніх благ лягли в основу фінансової операції – дисконтування. Визначені А. Смітом ще в ХVIIІ ст. принципи оподаткування були збережені у фінансовій науці і доповнені новими. Слід також відмітити, що характерною особливістю сучасної фінансової науки є плюралізм, різноманітність фінансових теорій, ідей, гіпотез, концепцій та їх взаємодоповнююче конкурентне співіснування та розвиток.
3.2. Розвиток фінансової науки в Росії
Одним з перших російських авторів твору в області фінансів був Іван Семенович Пєрєсвєтов, що жив при Івані Грізному. Він виступав за збільшення доходів казни з метою посилення військової потужності держави, за централізацію ресурсів держави і скорочення витрат на систему наміснитцтва, за відміну інституту митарів.
Ідеї меркантилізму в Росії уперше висловив видатний дипломат 60-х
років XVII ст. Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605-1680).
Найбільш виразно його економічні погляди відбито у «Псковському Положенні» (1667) і в «Новоторговому Уставі» (1667), автором і редактором яких він був. Торгівлю він розглядав не тільки як одним важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарства, що активно сприяє зростанню народного достатку. Водночас Ордін-Нащокін розумів, що торгівлю (зокрема зовнішню) в Росії розвинено недостатньо. Причину цього він убачав у браку капіталу, у засиллі іноземних купців, які проникали на російський ринок.
Іван Тихонович Посошков (1652-1726), автор знаменитого твору «Книги про вбогість та багатство» (1724), також був прихильником активного торгового балансу, стверджуючи, що коли Росія більше продаватиме й менше купуватиме, то гроші залишатимуться в ній, а не відпливатимуть за кордон. Його вважають номіналістом, оскільки він стверджував, що гроші створює цар, який може перетворити копійку на карбованець, достатньо лише поставити відповідний штамп.
І. Т. Посошков розрізняє два види багатства: багатство держави (доходи казни) і багатство народу (народне господарство), ставлячи на чільне місце саме багатство народу. Він рекомендував не розоряти платників податків надмірними поборами: податки варто брати з землі, за податкову одиницю прийняти десятину. Також він радив перейти до єдиного десятивідсоткового податку, а мито сплачувати один раз із кожної одиниці товару.
До другої половини XVIII ст. відноситься поява ряду робіт у області теорії фінансів. Найбільш яскравим, таким, що носить виражений антикріпосницький характер, був твір А. Я. Полєнова «Про кріпосний стан селян в Росії», яке в
55