2.Формування економічного терміну financia відбулося:
1) у X ст..;
2) у XII ст.;
3) у XV ст.
3.До однієї з найважливіших історичних передумов формування категорії фінансів у середньовіччі можна віднести:
1) виникнення поняття загальнодержавного фонду грошових коштів; 2) розвиток дипломатичних зв’язків між Західною Європою та країнами
Близького Сходу; 3) інтенсивний розвиток сільського господарства та промисловості.
4.Фінанси можуть існувати тільки за наявності:
1)мануфактурного виробництва;
2)державного управління;
3)кредитно-лихварських відносин.
5.Який з перелічених факторів не відноситься до тих, що обумовлюють генезис категорії фінансів:
1) суспільний розподіл праці;
2) розвиток товарно-грошових відносин;
3) розвиток грошового господарства, чітке формування та використання основних функцій грошей;
4) відсутність незалежних суб’єктів господарювання, які здійснюють підприємницьку діяльність;
5) забезпечення державою системи законодавчих та правових норм;
6) формування загальнодержавного фонду грошових коштів – бюджету.
6.Нерозвинена форма фінансів характеризується:
1)інтенсивним розвитком грошових відносин;
2)невиробничим характером фінансів;
3)великою кількістю ланцюгів фінансової системи;
4)наявністю розвинутого страхового ринку.
7.Первісному суспільному строю було характерним:
1) наявність постійного державного апарату;
2) відсутність системи формування державних доходів та витрат;
3) виконання грошами усіх своїх функцій.
8.Основними джерелами доходів рабовласницьких держав були:
1) контрибуції;
2) військова здобич;
3) натуральні податі;
4) особисті повинності;
46
5)усі відповіді є вірними;
6)вірних відповідей нема.
9.Яке з перелічених тверджень не належить до закономірностей історичного розвитку фінансових відносин в рабовласницькому і феодальному суспільствах:
1)фінанси почали виражати приватноправовий принцип діяльності
держави;
2)фінанси стали органічно пов'язаними із доходами і витратами держави;
3)фінанси тісно пов'язані з правовою діяльністю держави;
4)податки, збори, позики, а також грошові витрати держави носили врегульований характер;
5)більша частка витрат мала непродуктивний характер.
10. Головним джерелом мобілізації ресурсів в державний і місцеві бюджети та перерозподілу національного доходу на етапі розвитку розвинутої форми фінансів є:
1)державний кредит;
2)особисті повинності;
3)податки;
4)державні інвестиції;
5)доходи від операцій на фінансовому ринку.
Література
1.Берлин С.И. Теория финансов: Учебное пособие. – М.: Изд-во
„Приор”, 2000. – 256 с.
2.Пасічник Ю.В. Бюджетна система України: Навч. посіб. – К.: Знання-
Прес, 2006. – 607 с.
3.Финансы: Учебник для вузов / Под ред. Л.А. Дробозиной. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uchebnikonline.com/soderzhanie/textbook_137.html
4.Тысячелетняя история финансов // Управление финансами.
[Електронний ресурс] – Режим доступу: http:// www.Мanagement.com.ua // finance
5.Этапы развития мировых финансов. [Електронний ресурс] – Режим доступу: – http://www.worldeconomy.ru
6.Юхименко П.І. Теорія фінансів : підручник / П.І. Юхименко, В.М. Федосов, Л.Л. Лазебник ; за ред. В.М. Федосова, СІ. Юрія. - К. : Центр навч. л-
ри, 2010. - 576 с.
47
Тема 3
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФІНАНСОВОЇ НАУКИ
3.1. Історичні аспекти розвитку світової фінансової науки
Фінансова наука як соціальне явище відносно молода. Її виникнення відбулося у середині ХV ст., коли в економіці країн Західної Європи відбувся ряд значних якісних зрушень, обумовлених зміною типу економічної системи. ХV-ХVII століття в Західній Європі – це епоха первісного нагромадження капіталу і бурхливого розвитку міжнародної торгівлі.
Наукові дослідження вчених цієї епохи носили суто практичний характер. Вчені-меркантилісти (їхня назва від італ. mercante – купець) ототожнювали багатство з грошима і головним завданням бачили залучити в країну більше грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом. Найвідомішими представниками меркантилістів були італійці Ф. Петрарка, Д. Караф, Ф. Гвіччардіні, Дж. Ботеро, Н. Макіавеллі.
УХVII ст. значний внесок у розвиток фінансової науки внесли англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Набагато випередили свою епоху економічні ідеї шотландця Джона Ло (1671-1729), автора книги “Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима”. Головною ідеєю його теорії було те, що гроші є вирішальним фактором економічного процвітання держави. Гроші мають бути не металевими, а кредитними і створюватись банками для потреб економіки.
УХVIII ст. німецький вчений Іоганн Юсті в роботі «Система фінансового господарства» вперше системно викладає основні положення фінансової науки. Питання фінансів досліджували також вчені Л. фон Секондорф, І. Зоннельфельд.
Родоначальником класичної школи політичної економії вважається Вільям Петті, який, у 1662 оприлюднив свою головну працю “Трактат про податки і збори”, де здійснив дослідження проблем оподаткування та фінансів.
Наприкінці XVIII ст. відбувається становлення класичної школи політичної економії. Відомими її представниками були Ф. Кене, А.Р.-Ж. Тюрго, О. Мірабо, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, С. Мілль. Основним постулатом класичної школи є здатність ринкової економіки до саморегулювання, а завданням держави є забезпечення економічно сприятливих умов для накопичення капіталу. Представники цієї школи приділяли питанням фінансів багато уваги, але не виділяли їх з політекономії, не вважаючи їх самостійною наукою.
Найвідоміший представник класичної школи Адам Сміт (1723-1790) в фундаментальній праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», яка вийшла у 1776 року, узагальнив та систематизував накопичені до
48
нього економічні знання та здійснив глибоке теоретичне дослідження ринкової економіки. Із сфери фінансів він дослідив категорію капіталу, розробив теорію податків, стосовно якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста. А.Сміт сформулював “чотири основних правила оподаткування”: пропорційність, визначеність, зручність, необтяжливість. А. Сміт вважав, що для досягнення вищого ступеня добробуту «потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей».
Найобдарованішим і найвідомішим учнем А.Сміта був Давид Рікардо (1772-1823), який в своїй головній праці «Початки політичної економії і податкового обкладання» (1817) розвинув та доповнив ідеї свого вчителя. Виходячи з трудової теорії вартості, Д. Рікардо вважав, що всі податки у любому випадку впливають або на капітал, або на дохід. Він дійшов висновку, що податки – це „велике зло”. Зі збільшенням оподаткування або урядових витрат знижується споживання населення, що відбивається врешті-решт на виробництві. Основною метою уряду, на думку Д. Рікардо, повинно бути заохочення щодо накопичення капіталу, а всі податки повинні сплачуватися з прибутку капіталіста. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість послідовників та прихильників і були відображені в законодавствах багатьох країн.
У першій половині ХІХ ст. відбувається промисловий переворот, розвивається надалі ринкова економіка. Це обумовлює розквіт фінансової науки. Найвідомішими вченими ХІХ ст., що досліджували питання фінансів, є німецькі вчені Ойген Бем-Баверк (досліджував капітал і відсоток, його ідеї покладені в основу фінансової операції – дисконтування), Карл Генріх Рау, (видав в 1826-1832 рр. перший підручник з фінансів «Основні начала фінансової науки»), шведський вчений Кнут Віксель. Серед праць К.Вікселя слід відзначити «Вартість, капітал і рента» (1893), «Дослідження в області теорії суспільних фінансів» (1896), «Відсоток і ціни» (1898), «Лекції з національної економіки» (1901-1906). Він спробував проаналізувати роль грошового фактора у функціонуванні ринкової економіки.
Характерною рисою західної фінансової науки ХІХ-ХХ століть стала її спрямованість на дослідження сутності та закономірності розвитку державних фінансів.
На формування державної економічної, зокрема, фінансової, політики капіталістичних країн протягом 40-70-х років ХХ століття суттєво вплинула теорія англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946).
Фінансова концепція Дж. Кейнса ґрунтується на його загальноекономічних ідеях, головна з яких – це нездатність капіталістичної економіки до саморегулювання, тому перед державою ставиться завдання збалансування економіки в умовах нестабільного розвитку. Дж. Кейнс запропонував вирішувати це завдання шляхом регулювання попиту. Завдяки цьому він ввів у науковий обіг термін «ефективний попит», тобто попит, який виражає рівновагу між споживанням та виробництвом, доходом та зайнятістю. Ґрунтуючись на ідеях необхідності досягнення «ефективного попиту», теорія фінансів стала розглядатися як основна складова теорії зайнятості і доходів, а
49
фінансова політика – як невід’ємна частина економічної політики. Згодом кейнсіанство стало одним із провідних напрямів економічної науки ХХ ст. і сучасності.
Головною працею Джона Мейнарда Кейнса, яка здійснила переворот в економічній науці того часу, стала книга "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936).
У центр своєї теоретичної системи Дж. М. Кейнс поставив теорію ефективного попиту. Критерієм зростання ефективного попиту є збільшення інвестицій порівняно з заощадженнями. Тому однією з найважливіших задач економічної політики держави є забезпечення обсягу інвестицій, необхідних для повної зайнятості.
Найбільш дійовим інструментом державного регулювання економіки учений вважав бюджетну політику. На його думку ріст державних витрат (державні інвестиції і поточні державні витрати) за рахунок податків та позик зможуть простимулювати підприємницьку діяльність і забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідацію безробіття.
Кредитно-грошовій політиці в механізмі реалізації державного регулювання економіки Дж. М. Кейнс відводив другорядну роль. ЇЇ головна мета – впливати на норму відсотка, щоб з її допомогою стимулювати приватні інвестиції.
За Кейнсом важливим інструментом впливу на стан сукупного попиту і складових його елементів може стати також валютний курс. Кейнсіанські ідеї та рекомендації були частково враховані під час формуванні Бреттон-Вудсської валютної системи, яка протягом трьох десятиліть після Другої світової війни закріпилася у практиці міжнародних розрахунків.
Таким чином, в рамках концепції державного регулювання економіки Дж. Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів. Фінансова теорія кейнсіанства була втілена в державну фінансову політику більшості ведучих західних країн, починаючи з 40-х років і аж до початку 70-х років ХХ ст.
У50-60-х р.р. ХХ ст. послідовники Кейнса продовжували розвивати його ідеї. Згодом цей напрямок економічної думки отримав назву неокейнсіанство.
Уроботах неокейнсіанців важлива роль в організації державного втручання в економіку відводиться бюджету та бюджетній політиці. Відомими вченими, що стояли на позиціях неокейнсіанства є Е. Хансен, Р. Харрод, У. Хеллер, Г. Кролл, Ф. Неймарк. Всесвітнє визнання отримали концепція множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань, теорія економічного зростання.
Найвідомішим вченим, що стояв на позиціях неокейнсіанства є американський вчений Елвін Хансен (1887–1975) – автор концепцій
множинності економічних циклів та теорії інвестиційних коливань.
Завдяки Е.Хансену кейнсіанство отримало широке поширення в США і в світі. Викладенню основних проблем кейнсіанської теорії присвячена низка виданих ним праць: "Повне відновлення чи стагнація?" (1938), "Податкова політика та економічні цикли" (1941), "Грошова теорія та фінансова політика" (1949).
Е. Хансен був видатним теоретиком економічного регулювання рузвельт-
50