Рішення цих проблем може бути знайдене в рамках реалізації таких завдань:
перешкода концентрації і монополізації ЗМІ, що веде до зменшення незалежних джерел інформації і т. ін.;
сприяння розвитку місцевих ЗМІ і захист інтересів регіональних ринків масової інформації;
удосконалювання законодавства в частині реалізації свободи слова й інформації, вільного поширення масової інформації, недопущення поширення насильства і нетерпимості через ЗМІ, забезпечення плюралізму ЗМІ, доступу до офіційної інформації тощо.
Центральним питанням є створення умов, при яких забезпечується свобода слова у разі забезпечення захисту національних інтересів країни. У зв'язку з цим найважливіше завдання державного управління полягає у виробленні необхідних заходів, які забезпечать у діяльності ЗМІ баланс інтересів особистості, суспільства і держави, що відповідає стратегії державної інформаційної політики (соціально-технологічної). При цьому може бути переборено жорстке настановне відношення значної частини населення до масової інформації, недовіра до повідомлень, що не відповідають особистим або соціальним чеканням. Повинні бути створені такі організаційні, правові, економічні і технологічні умови, при яких ЗМІ будуть ефективно виконувати функцію об'єктивного інформування населення, соціальних інститутів і держави. Під цим кутом зору варто розглядати все існуюче і перспективне законодавство, інші нормативні акти й окремі правові норми, що стосуються ЗМІ. Особливу увагу в галузі правового регулювання діяльності ЗМІ треба приділити державній підтримці ЗМІ і книговидання, неприпустимості введення політичної цензури.
Доцільно було б зупинитися докладніше на аналізі поставлених завдань і шляхах їх вирішення. У першу чергу, слід звернути увагу на проблеми правового регулювання у сфері ЗМІ. На цей час законодавча база України включає такі закони в цій галузі: "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" [25], "Про телебачення і радіомовлення" [41], "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" [32], "Про інформаційні агентства" [28], "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України". Існують також підзаконні нормативні акти державних органів: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. "Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України" [38], Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів" [21], Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про телебачення і радіомовлення" [15], Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України [17].
Правове регулювання у сфері видавничої справи та реклами здійснюється на основі законів України "Про видавничу справу" [14], "Про рекламу" [36], Указу Президента України від 28 лютого 1995 р. "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року" [20], Наказу Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. "Про впровадження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу" [16], Листа Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. "Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва" [47].
Організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціальний захист журналістів гарантується Законом України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", указами Президента України "Про Міністерство інформації України" [31], "Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації" [19], постановами Кабінету Міністрів України "Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань" [40], "Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації" [39], "Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України" [26] та ін. На цей час Указом Президента України від 15 грудня 1999р. "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" функції Міністерства інформації України виконує Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України [27].
Питання правової інформації відбиті в указах Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" [35], "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України" [33], Програми правової освіти населення України [18] тощо.
Правове регулювання загальних питань інформації здійснюється на основі законів України "Про інформацію" [29], "Про державну таємницю" [22], "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" [34], Постанови Верховної Ради України від 25 квітня 1997 р. "Про рекомендації учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" [37] тощо.
Безумовно, усі наведені вище нормативно-правові акти спираються на Конституцію України, зокрема на ст.ст. 15, 34, 41, 54, 68, 85, 106, з якими варто ознайомитися для того, щоб глибше зрозуміти місце засобів масової інформації в єдиному інформаційному просторі України та особливості їх правового регулювання.
Сучасна ситуація в інформаційній сфері України характеризується звуженням економічних можливостей суб'єктів інформаційних відносин, деяким спадом матеріально-технічної бази. Це призводить до кількісного та якісного погіршення стану книжкових та газетно-журнальних видавництв, телекомунікаційних мереж, поширення в суспільстві небезпечної для його морального і психологічного стану інформації та псевдокультури, ставить діяльність творчих працівників і колективів у залежність від комерційних інтересів і фінансових структур. Це стає, з одного боку, засобом інформаційного забезпечення короткочасних інтересів певних політично-кланових сил, а з іншого - базою перепрофілювання, комерціалізації та остаточної приватизації об'єктів загальнодержавного значення. Ми розглянули комплекс заходів, які було передбачено Верховною Радою України [23] для покращення становища в інформаційної сфері. Указом Президента України від 16 вересня 1998 р. "Про удосконалення державного управління інформаційною сферою" була підтримана пропозиція Кабінету Міністрів України про створення Державних акціонерних компаній "Українське телебачення та радіомовлення" "Українське видавничо-поліграфічне об'єднання" із передачею в їхні статутні фонди 100% акцій державних підприємств інформаційної сфери, які не підлягають приватизації [13].
З метою поліпшення забезпечення конституційного права громадян у інформаційній сфері, а також реалізації законів України "Про інформацію" і "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" та інших законодавчих актів було видано Розпорядження Президента України від 5 жовтня 1998 р. "Про додаткові заходи щодо поліпшення інформаційної діяльності" [24].
На жаль, дотепер ще не прийнятий Закон України "Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України", проект якого також було внесено на розгляд Верховної Ради України. У цьому проекті закону запропоновано визначення і регулювання на правових засадах інформаційного суверенітету України, гарантії розвитку і захисту національної інформаційної сфери та зміцнення інформаційної безпеки як складової частини державного суверенітету та системи національної безпеки України. З цього ж приводу слід нагадати про Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. "Про Комісію з питань інформаційної безпеки" [30], метою якого стає забезпечення розробки пропозицій щодо реалізації державної політики в сфері інформаційної безпеки.
Ми зазначили лише ті загрози, що пов'язані з функціонуванням ЗМІ, формуванням та реалізацією державної інформаційної політики стосовно ЗМІ, загальними засадами висвітлення цієї політики в ЗМІ. Держава вживає певних заходів, щоб запобігти цим негативним явищам. Останнім часом у Верховній Раді України обговорюється законопроект "Про телекомунікації". Відповідні зауваження та пропозиції були направлені до Держкомзв'язку України. Проте, вважаємо за доцільне підкреслити, що в цьому законопроекті занадто розширені повноваження силових структур, що викликає занепокоєння громадян у зв'язку з обмеженням прав громадян на свободу слова. Йдеться про те, що в цьому законопроекті передбачається розширення повноважень Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України щодо контролю інформаційних потоків в інформаційних мережах. Внесений до Верховної Ради України законопроект "Про телекомунікації", на наш погляд, суттєво розширяє втручання держави в інформаційну сферу, повноваження органів державної влади щодо ліцензування та сертифікації, що суперечить принципам адміністративної реформи в Україні та законодавству Європейського Союзу. Загалом, чинне законодавство не створило ніяких надійних запобіжних механізмів, які б унеможливили (мінімізували) нанесення шкоди фізичним і юридичним особам України за умов впровадження новітніх інформаційних технологій. Отже, воно потребує подальшого вдосконалення [1, c. 42].
Відзначимо, що на сьогодні ЗМІ зорієнтовані не стільки на поширення інформації, скільки на здійснення впливу на владу, суспільство і на розвиток політичного процесу. Функція інформування зводиться до мінімуму, перетворюється на пропагандистську. Це породжує поширення необ'єктивної інформації, самоцензуру журналістів, зниження їх соціального статусу, особливо в регіонах, плинність кадрів у ЗМІ тощо. На нашу думку, найважливішими силами, які можуть реально вплинути на визначення соціально значущих цілей, вироблення принципів політики щодо гарантування свободи слова і рівності доступу до нових медіа, виступає на сьогодні держава, приватний бізнес та користувачі. У цій тріаді кожному з них визначена певна роль. Силою, яка буде здійснювати вплив на формування та реалізацію політики, безумовно, є держава. Історично держава завжди формулювала своє ставлення до ЗМІ. Навіть, якщо державна влада послідовно і виразно утримувалася від конкретних заходів і дій у сфері ЗМІ, формулюючи це відношення як принцип свободи преси, вона таким чином здійснювала певну форму політики щодо ЗМІ. Суть реалізації медіа-політики найчастіше зводилася до розв'язання протиріччя між абсолютною свободою, до якої прагнуть ЗМІ, і припущеним ступенем контролю, встановити який намагалася держава, з одного боку, а суспільство - з іншого. Очевидно, що кількість суб'єктів інформаційних відносин тільки державою не обмежувалася, а включала до себе і приватний бізнес, і політичні партії, і церкву, і громадські рухи. Однак тільки держава має можливість законодавчо реалізовувати своє відношення до ЗМІ.
Вважаємо, що однобокий вплив громадських груп чи вузькокорпоративних інтересів на традиційні медіа становить певну небезпеку для демократичних та гуманістичних ідеалів суспільства в цілому. У зв'язку з цим деякі дослідники ЗМІ вважають, що необхідно виробити і реалізовувати таку політику в інформаційній сфері, яка б виходила з інтересів усіх сил суспільства. Прагнення спонукати політиків змінити традиційні форми реалізації медіа-політики у західноєвропейських країнах було притаманне головним чином операторам нових комерційних мереж, які своєю появою зобов'язані швидкому прогресу інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). Вплив нових "дійових осіб" телекомунікаційної та комп'ютерної сфери на формування та реалізацію державної політики в різноманітних секторах інформаційної сфери здійснювався у двох напрямках. З одного боку, нові суб'єкти інформаційних відносин, які з'явилися на національних ринках ЗМІ, виступали за дерегулювання електронної сфери та створення умов для справедливої конкуренції у межах національних кордонів. З іншого, - вони шукали нові форми впливу на наднаціональному, транс'європейському рівні для того, щоб повною мірою використати можливості, які надаються новими технологіями на глобальному рівні. Обидва напрями "виростали" із двох основних тенденцій сучасного розвитку: глобалізації економіки та еволюції нових інформаційно-комунікаційних технологій.
Таким чином, нові процеси у комунікаційному світі поставили нові завдання перед політиками, які приймають рішення. Саме на це звертають увагу дослідники з Нідерландів професори Ян Ван Куйленбург і Паскаль Верхуст. Вони виступили з ідеєю розробки нових моделей політики (policy models) для комунікаційних систем, що конвергуються. У зв'язку з цим дослідники підкреслюють, що сучасна європейська політика лібералізації телекомунікації передбачає чіткий розподіл між інфраструктурою (передача даних та підключення) та змістом, а також послугами, що пропонуються завдяки цієї інфраструктури. В останньому документі - Зеленій книзі щодо конвергенції - установлюється різниця між транспортуванням (поширенням), наданням послуг та змістом. Вважаємо, що серед усіх цих моментів найважливішою цінністю, кінцевим результатом даного ланцюжка постає зміст. Однак в умовах конвергенції технологій гарантувати різноманітний, плюралістичний зміст можливо тільки на основі надання благоприємних умов діяльності різним типам суб'єктів, які діють на телекомунікаційних та медіа-ринках. Таким чином, метою нової політики стає доступ до комунікаційних систем всіх діючих сил - операторів мереж, провайдерів доступу, виробників послуг, змісту і користувачів [48, c. 175].
Американські дослідники Р. Нойман, Л. Макнайт і Р. Саломон запропонували ідею нового підходу до політики у сучасній інформаційній сфері. Вважаючи, що конвергенція ЗМІ та телекомунікаційного сектору потребує широкого підходу з боку політиків та приватного сектору, вони запропонували створити відкриту комунікаційну інфраструктуру, яка має чотири складові: відкрита архітектура, відкритий, універсальний та гнучкий доступ [49, c. 251-255].
У зв'язку із дослідженням щодо місця ЗМІ у єдиному інформаційному просторі наведемо різноманітні точки зору щодо їх ролі у громадянському, відкритому та інформаційному суспільстві. У громадянському суспільстві ЗМІ виступають як найважливіший інструмент взаємодії трьох гілок державної влади та регулювання їх відносин з громадянами. У відкритому суспільстві ЗМІ сприяють прозорості діяльності всіх структур влади, гласності політичного процесу. З розвитком глобалізації міжнародного спілкування з'явилося ще одне цікаве визначення - "двадцятичотирьохгодинне суспільство" (twenty-four-hour society), тобто суспільство, яке працює безперервно. Коли говорять про ЗМІ в умовах інформаційного суспільства, то, як правило, мають на увазі декілька моментів. Насамперед, йдеться про переведення всіх ЗМІ у цифрову форму. Газети набираються на комп'ютері і в Internet доступні їх електронні версії. Цифрове радіо дозволяє збільшити кількість частот, його можна слухати через комп'ютер, підключившись до Інтернету. Телебачення також становиться цифровим, і цей процес стає дуже важливим моментом, що спрощує та полегшує доступ до усіх традиційних ЗМІ, якось уніфікує, поєднує всі ЗМІ. Таким чином, йдеться про конвергенцію ЗМІ і про те, що у найближчий час наші телевізори стануть посередниками доступу до усіх ЗМІ.
У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на деякі важливі особливості ролі ЗМІ з точки зору функціонування громадянського і відкритого суспільства. Для громадянського суспільства необхідне середовище оцінки діяльності уряду, громадських організацій, стану економіки тощо, і ЗМІ стають в основному найважливішим елементом громадянського суспільства. В Англії Біль про права, що відкрив епоху конституційної монархії, проголосив свободу слова і зробив її прерогативою парламенту і суду, а не королівської влади. У США перша поправка до Конституції заборонила державі втручатися у зміст преси. У Франції Декларація прав людини і громадянина проголосила свободу преси найціннішим правом людини. Таким чином, саме розвиток і становлення громадянського суспільства пов'язані із виникненням журналістики і в Англії, і у Франції, і в США. Результатом цього є те, що найважливіші аспекти процесу розвитку громадянського суспільства пов'язані багато в чому із розвитком ЗМІ.
Що стосується відкритого суспільства, то воно протистоїть тоталітарному, суворо регламентованому порядку. ЗМІ як раз і забезпечують відкритість, доступ до інформації, включаючи доступ до офіційної інформації, і, відповідно, реально є інструментом цього відкритого суспільства. В умовах розвитку Інтернету електронних структур і скорочення ролі ЗМІ, яке це супроводжує, виникає побоювання, що відкрите суспільство буде існувати тільки для вузького середовища. Дешеву газету може купити кожний, що ж стосується Інтернету та інформаційних супермагістралей, то тут ситуація ускладнюється. Багато дослідників убачають небезпеку для демократії, у більшій, чим раніше, фрагментації, розділенні та сегрегації суспільства [50, c. 61].