Стратегія – це форма організації людських взаємодій, що максимально враховує можливості, перспективи, засоби діяльності суб’єктів, труднощі чи конфлікти, які перешкоджають здійсненню співпраці.
Вибір стратегій розв’язання задач суб’єктами залежить від рівня їх розумового розвитку, якостей особистості, цілей досягнення результату, складності та труднощів вирішуваних завдань і т.д. У процесі научіння стратегії виробляються поступово, ефективність їх з віком підвищується.
Стратегію, так само як і стратегіальну тенденцію, не можна ототожнювати з категоріями: «спосіб», «метод», «алгоритм», оскільки вони, на відміну від стратегії, не виключають особистісні характеристики суб’єкта. Вони абстраговані від особистості, не є творчими діями. Для методу аналогізування або комбінування характерне використання копіювальних шаблонних дій.
Типи стратегій: Дж. Брунер виділив 3 типи стратегій:
Стратегія прийому інформації; (розуміння, усвідомлення інформації)
Стратегія сканування або парціальна (вивчення інформації, її прийом);
Стратегія цілісного рішення або цілісна (на підставі всієї отриманої інформації вироблення цілісного рішення).
B. C. Лозниця визначив наступні два типи стратегій:
- Стратегія аналогізування (пошук аналогії);
- Стратегія моделювання (моделювання ситуацій та можливих рішень).
А.М.Петров запропонував такі типи стратегій:
- Стратегія хаотичних проб чи стратегія перебору варіантів (пошук потрібного варіанту рішення задачі);
- Стратегія конструювання (комбінування) структури задачі (опрацювання кожного компонента задачі: складення умови);
- Стратегія реконструювання (перетворення) структури задачі (вироблення можливих варіантів вирішення);
- Стратегія моделювання (моделювання можливих ситуацій та рішень);
- Стратегія універсальна (врахування всіх можливих варіантів рішення задачі).
Специфіка античної культури, як і античного світогляду загалом, полягає в тому, що творчість пов’язували в ній зі скінченним, минущим і мінливим буттям, а не буттям вічним, нескінченним і рівним собі. Творчість при цьому набирає двох форм:
• божественої (акт створення космосу);
• людської (мистецтво, ремесло).
Більшість давніх мислителів були переконані у вічному існуванні космосу. Геракліт розглядав буття як вічні зміни. Елліністи визнавали лише вічно незмінне буття. Демокрит проповідував вічне існування атомів. Аристотель доводив нескінченність часу й тим самим, по суті, заперечував божественний акт творіння. У Платона в його вченні про ерос божественна творчість – момент божественного споглядання.
Характерною рисою давньогрецької філософії було прагнення зрозуміти сутність психіки людини та її унікальні властивості. Виникнення й розвиток відповідних теорій був пов’язаний як з матеріалістичними, так і з ідеалістичними поглядами, що досить повно освітлені в літературі. Так, завдяки Сократу (470-399 рр. до н.е.), активність психіки людини вперше почала визначатися девізом: «Пізнай самого себе». При цьому мався на увазі не аналіз свідомості як такої, а аналіз цілісної особистості. У цьому плані розум для Сократа, як і для інших давньогрецьких мислителів, представляється єдиним і всемогутнім двигуном й організатором поведінки. Згідно Сократу, людина не досягає щастя не тому, що вона його не хоче, а тому, що не знає, у чому воно полягає.
Пріоритет розуму в житті людини відстоював і Платон (427-347 рр. до н.е.) у своєрідній філософській системі об’єктивного ідеалізму. Розумом, як вважав Платон, пізнаються ідеї, яких немає у видимому світі і які тому недоступні для сприйняття органами почуттів. Вони утворюють справжнє буття – царство вічних і незмінних сутностей. За їх зразком з безформної і пасивної матерії виникли, прагнучи їм наслідувати, почуттєві речі. Чисто специфічні властивості людини – доброту, мудрість – не можна представити наочно в чуттєвій формі. Отже, душа, як основа особистості, неадекватна матеріальним об’єктам. Регуляція ж поведінки людини повинна здійснюватися етичними нормами.
Глибокі роздуми про щиросердечну діяльність людини були висловлені Аристотелем (384-322 рр. до н.е.). У своїй роботі “Про душу” він, прагнучи розкрити біологічні корені душі людини, докладно розглядає її функції, роль душі в життєдіяльності людини й організму. Він піддає детальному аналізу й такі психологічні аспекти як чуттєва здатність, функції уявлень і фантазії, поняття про розум. У працях Аристотеля знайшли місце і чисто практичні сторони активності психіки. Для цього, на його думку, необхідні тренування характеру.
Рушійною силою поведінки людини Аристотель вважав прагнення, що виражає внутрішню активність організму і сполучене з почуттям задоволення або невдоволення. Людина, вчив Аристотель, є те, що вона сама у собі виховує, виробляє характер, завдяки своїм регулярним вчинкам. При поясненні процесу пізнання Аристотель висунув поняття про особливу форму інтелектуальної активності людини, позначеної терміном “нус” (розум). Ця форма як творча активність, що веде до загальних понять, якоюсь мірою протиставлялася іншим і витлумачувалася як те, що, залежачи від тіла, привноситься у психофізичну організацію людини ззовні у вигляді «божественного розуму».
Інше розуміння творчості виникло в християнській культурі середніх віків, у якій перетинаються дві тенденції:
• теїстична, яка розвилась із давньоєврейської релігії;
• пантеїстична – з античної філософії.
Перша тенденція пов’язана з розумінням Бога як особистості, яка уявляє світ не відповідно до якогось вічного зразка, а вільно. Творчість – це породження буття з небуття за допомогою вольового акту божественої особистості. Августін, на відміну від неоплатоніків, наголошував на значенні волі в людській особистості, функції якої відрізняються від функцій розуму. Волі властиві мотиви рішення, вибору, згоди чи незгоди, які не залежать від розуму. Якщо розум аналізує те, що є, то воля скоріше стосується того, чого немає, але воно вперше виникає внаслідок вольового акту. Друга тенденція, до якої тяжіла чи не найбільша частина представників середньовічної схоластики, зокрема й найважливіший її представник – Фома Аквінський, у питанні творчості підійшла ближче до античної традиції. Бог Фоми – це добро в його завершеності, вічний самоспоглядальний розум, “... універсальніша природа, ніж воля, що сама себе робить зробленою”. Однак незалежно від прихильності християнських філософів до якоїсь тенденції, вони оцінювали людську творчість зовсім інакше, аніж антична культура. У християнстві це насамперед «творчість історії», бо не так розум, як воля та вольовий акт віри насамперед пов’язують людину з Богом; набуває значення особисте діяння, особисте, індивідуальне рішення як форма співучасті у творенні світу Богом. Це передумова розуміння творчості як створення чогось небувалого, унікального та неповторного. При цьому цариною творчості виявляється переважно історичне діяння, моральне та релігійне.
Художня ж та наукова творчість у цій концепції – це щось другорядне. У своїй творчості людина ніби постійно звернена до Бога й обмежена ним; тому в середні віки ніколи не знали того пафосу творчості, яким перейняті наступні епохи. Це своєрідне обмеження людської творчості було знято в епоху Відродження, коли людина поступово звільнялася від Бога та починала відчувати себе творцем.
Під час Відродження творчість розглядали насамперед як художню творчість, мистецтво в широкому розумінні, тобто творче споглядання. Цій епосі властивий культ генія як носія творчості. Саме тоді виник інтерес до самого акту творчості, а водночас і до особистості творця; з’явилася рефлексія щодо творчого процесу, незнайома ні стародавності, ні середньовіччю, але дуже органічна для Нового часу.
Така увага до процесу творчості як суб’єктивного процесу в душі творця породила у епоху Відродження також зацікавлення культурою як продуктом творчості колишніх епох. Якщо для середньовічного світогляду історія – це плід спільної творчості Бога та людини, а тому зміст історії – щось трансцендентне, то починаючи з кінця XV–XVI ст. все виразнішою стала тенденція розглядати історію як продукт людської творчості та шукати її зміст і закони розвитку в ній самій. Характерний представник світогляду епохи Відродження – Дж. Віко. Його цікавила людина як творець мови, звичаїв, мистецтва, філософії – одним словом, як творець історії
Серед соціальних проблем творчості визначається «відчуження творчої особистості в мистецтві». Доведено, що проблема відчуження органічно випливає із такої проблеми, як «соціалізація творчої особистості в суспільстві».
Іманентність відчуження чітко окреслює одна з психологічних інтерпретацій феномена відчуження, яка розглядає зазначений феномен як спосіб психологічного захисту людини. Відчуження входить в психологічний захист особи, тобто існують неусвідомлені психічні процеси, які спрямовані на підтримку у людини високої оцінки і створення внутрішнього комфорту, на подолання або зведення до мінімуму почуття тривожності, пов’язаного з усвідомленням конфлікту. Така відчуженість притаманна кожному, і вважається нормальним явищем, якщо не становиться надлишковою і хворобливо загостреною.
Відчуження одночасно виявляє себе і як специфічний спосіб людського буття в його багатьох аспектах (джерело і засіб прогресу, рефлексивна здатність і спосіб пізнання, засіб індивідуального становлення, сутнісна самотність), і як глибока екзистенційна проблема, породжена саме таким тотальним проникненням людського буття відчуженням. Іншими словами, відчуження постає перед нами не тільки як явище амбівалентне, але постає певним діалектичним чином: воно і спосіб людського буття (позитив), і екзистенційна проблема людського існування (негатив). У цьому сенсі, як спосіб життя і життєва проблема, відчуження є діалектичним протиріччям, котре лежить в основі розвитку і прогресу, і зняти його повністю або неможливо, або це означало б заміну наявного способу людського існування, або необхідно замістити відчуження іншим, альтернативним феноменом.
Джерела вивчення творчості йдуть від містицизму й віри в духовний початок, із цих витоків виникла традиція вивчення творчості, яка не має нічого спільного і, можливо, знаходиться у суперечності з науковими підходами. Представниками цього підходу були Б. Чиселін, Р. Кіплінг.
Протягом тисячоліть людство намагалось зрозуміти духовну сутність людини, звести її до однозначного визначення, поняття. В літературі не існує однозначного тлумачення поняття «духовність». Духовність розглядають як всебічний розвиток особистості, формування високоморальної, естетично розвиненої особистості, що вміє творити за законами краси; як внутрішню якість особистості, один з чинників свідомості людини. Духовність розуміють, як творчу здатність особистості до самопізнання, самовдосконалення і самореалізації. Під духовністю також розуміють такий рівень розвитку інтелектуальної, емоційної і вольової сфер, який надає людині можливості для формування і реалізації потреби у цілеспрямованому пошуку та пізнанні істини, усвідомлення єдності зі Всесвітом, усвідомлення і ствердження загальнолюдських етичних та естетичних цінностей.
Асоціативна психологія майже не змогла пояснити закономірності не тільки творчого мислення, але навіть процесу свідомого мислення, бо вона не враховувала, що цей процес залежить від змісту розв’язуваної проблеми. Взаємодія відбитого у свідомості змісту проблеми та мислення до моменту її вирішення все більше ускладнюється. Зазвичай такі утруднення виникають тоді, коли розв’язання складної проблеми відбувається раптово, тобто інтуїтивно.
У простіших випадках до середини процесу розв’язання проблеми це співвідношення ускладнюється, але потім воно починає спрощуватися, коли суб’єкт свідомо доручає її вирішення (або участь у вирішенні) підсвідомому та несвідомому рівням психіки. Інтуїція (від лат. intueri – пильно, уважно дивитися) – знання, що виникає без усвідомлення способів і умов його набуття, унаслідок чого суб’єкт має його як результат “безпосереднього міркування”. Інтуїцію трактують і як специфічну здатність “цілісного схоплювання” умов проблемної ситуації (почуттєва й інтелектуальна інтуїція), і як механізм творчої діяльності.
Представники асоціативної психології не могли осягнути діалектичний взаємозв’язок відбитого змісту розв’язуваної проблеми та процесу мислення. Однак виявлені асоціаністами закони асоціацій – найбільше досягнення психологічної науки XIX ст. Проблема полягає лише в тім, як інтерпретувати ці закони. Визначальна причина нездатності асоціативної психології правильно розв’язувати проблеми мислення – абсолютизація раціонального аспекту мислення, або інтелектуалізм.
Творчість в інтуітивізмі трактується на основі асоціацій, які виникають у людини під час творчого процесу. Саме виникнення асоціацій чогось з чимось призводить до творчого начала у людини.
Тлумачення творчості у психоаналізі
Психоаналітичний підхід до вивчення творчості можна вважати найбільш раннім з основних творчих підходів XX століття до вивчення креативності (З. Фрейд (1908-1959), П. Вернон (1970), Е. Кріс (1952), Л. Кубі (1958). Психоаналітичні роботи з дослідження креативності вказують на важливість як первинного (неусвідомленого проникнення у свідомість), так і вторинного (уважного аналізу інформації у свідомості) процесів. Поза сумнівом залишається той факт, що психоаналітичний підхід запропонував глибоке розуміння окремих аспектів творчості, але психоаналіз, починаючи з 50-х років, не займає центральне місце у науковій психології, більшість ідей, що запропоновані в його рамках, ніколи не були розвинуті.
Одним із перших психологів, які спробували знайти витоки творчості, є З. Фрейд. Він звернув увагу та те, що енергійною та успішною є така людина, якій вдається завдяки роботі втілити свої фантазії-бажання в дійсність. Де це не вдається, внаслідок перешкод з боку зовнішнього світу та внаслідок слабкості самого індивіду, там настає відхід від дійсності, індивід йде до власного фантастичного світу і задовольняється ним. Отже, наскільки це можна зрозуміти із сказаного вище, під мотивами творчості відомий всьому світу психолог бачить прагнення людини, яка увійшла у конфлікт із зовнішнім світом, реалізувати свої фантазії через вияви творчості. Творчість для певної категорії людей є, немов би, тією підсвідомою діяльністю, яка, з одного боку, обмежує реальний, такий що пригнічує, контакт суб’єкта із зовнішнім світом, але дозволяє здійснювати цей односторонній контакт з тим же довкіллям, що стає умовою реалізації їх здібностей.
Технічна творчість може полягати в створенні принципово нових технічних пристроїв, в знаходженні для існуючих пристроїв нових сфер застосування, що зв’язане з використанням цих пристроїв в якійсь іншій функції. Приблизно те ж можна сказати про творчість в області пошуків нових засобів виробництва.