Узагальнюючи короткий огляд робіт з проблеми спілкування в процесі взаємодії дорослий - дитина, виділимо в ній два положення, що мають безпосереднє практичне відношення до роботи вихователя з дітьми з перших місяців життя.
Одно з них полягає в необхідності максимально повно використати всі компоненти спілкування при ознайомленні малюків з навколишнім світом і організації їх поведінки. На нашу думку, це:
. інформаційний компонент, що включає функції передачі і прийому інформації;
. компонент регуляції, що виконує функцію регуляції поведінки, яку люди здійснюють по відношенню один до одного;
. афективний компонент, що відповідає за функцію детермінації емоційної сфери людини.
Друге положення торкається і великої ролі емоційного спілкування у будь-яких видах взаємодії, якими б різноманітними вони не були. Спілкування відбувається і коли дорослий розмовляє з малюком, розповідає йому щось або співає пісеньку і тоді, коли просто обіймає його або погладжує по голівці. Кожен момент взаємовідносин з дитиною є елементом спілкування з нею. В ході спілкування з дорослими малюк починає відчувати і розуміти, що його люблять і цінують. У нього виникає потреба в спілкуванні, яка реалізується спочатку у взаємовідносинах з дорослими, а потім, коли дитина стає старше, і у взаємовідносинах з іншими дітьми. Ця потреба включає чотири пов'язані один з одним компоненти:
• увага до іншої людини, бажання її пізнати;
• спроба притягнути увагу іншого до себе, тобто самому стати об'єктом уваги;
• емоційна оцінка дій і вчинків іншої людини;
• чутливість до емоційної оцінки своїх дій.
В ході спілкування з дорослими відбувається і фізичний, і емоційний, і психічний розвиток дитини. Без спілкування, без взаємодії з близькими людьми дитина не може стати повноцінною людиною, що доводять численні історії про життя сучасних "Мауглі".
Потреба в спілкуванні з'являється у дитини поступово, вона розвивається в ході взаємодії з однолітками і дорослими, разом з нею розвиваються і здатність малюка до спілкування і його комунікативні навички [32, с.98]. Упродовж багаторічної історії освіти педагоги і психологи приділяли величезну увагу взаємодії і спілкуванню дорослих з дітьми і визначали здатність до спілкування як особливо істотну і значну в підготовці вихователів.
Говорячи про підготовку фахівців для роботи з дітьми раннього віку, і простежуючи її історію, ми пропонуємо виділити зразкові, умовні етапи історичного розвитку професійної підготовки фахівців до роботи з дітьми раннього віку.
Перший етап інтуїтивний, характеризується відсутністю спеціальної підготовки дорослих до роботи з дітьми в дитячих притулках. До працівників притулків особливих професійних вимог до взаємодії з маленькими дітьми не пред'являлося. Перший етап можна назвати стихійним і інтуїтивним.
Другий етап первинний характеризується появою потреби і необхідності оволодіння працівниками притулків спеціальними знаннями і вміннями в роботі з дітьми. Найяскравіше розкрита ця потреба в період діяльності В.Герке, який одним із перших сформулював професійні вимоги до вихователів. З цього періоду інтенсивно розвивається теорія і практика підготовки фахівців для роботи з дітьми дошкільного віку. Нагадаємо, що цілі, орієнтовані на підготовку фахівців для роботи саме з дітьми раннього віку, не ставилися.
Третій етап - науковий - характеризується збагаченням змісту підготовки фахівців і співвідноситься з науковими дослідженнями В.М.Бехтерева, Н.М. Щелованова та інших учених, які експериментально довели, необхідність серйозного і ґрунтовного відношення до роботи з дітьми "першого дитинства" [60, с.223]. Вчені відкрили загальні особливості і закономірності періоду раннього віку, знання про яких було необхідно використати в професійній роботі з дітьми раннього віку. На сучасному науковому етапі до професійної підготовки фахівців з'являється новий підхід - компетентнісний, - який дозволяє інтегрувати досягнення попередніх періодів становлення професійної підготовки фахівців в роботі з дітьми раннього віку.
З позиції компетентнісного підходу, професійна підготовка фахівців в області переддошкільної педагогіки складається, в першу чергу, з формування професійної спрямованості особистості майбутнього вихователя на роботу з дітьми раннього віку, для чого необхідно: усвідомлення студентами специфіки роботи з дітьми цього віку; розвиток професійно значимих якостей особистості; оволодіння методиками навчально-виховної роботи з дітьми раннього віку.
Ми розглянули шлях становлення професійної підготовки фахівців для роботи з дітьми раннього віку і показали умовну етапність подібної підготовки. Великий інтерес викликає аналіз змісту і методів підготовки фахівців, який дозволяє виявити специфіку педагогічної роботи, що проводиться студентами, з дітьми раннього віку.
1.3
Зміст,
методи і специфіка роботи майбутніх вихователів з дітьми раннього віку
Основою майбутньої педагогічної діяльності студентів, які працюватимуть з дітьми раннього віку, є взаємодія з маленькими дітьми в спеціально організованих умовах. Тому студенти повинні знати про існування двох типів педагогічної взаємодії, характерних для авторитарної та особистісно-орієнтованої педагогіки.
Авторитарна педагогіка розглядає маленьку дитину як об'єкт відправлення і педагогічних дій, спрямованих на формування знань, умінь і навичок. Педагогічна мета цієї взаємодії не припускає формування у дитини таких базових для цього віку особових якостей як позитивне самовідчуття, довіра до інших, ініціативність, свобода вибору. Основною метою авторитарної педагогіки є виховання слухняної, виконавчої дитини, що підкоряється авторитету дорослого. Завданням педагога виступає реалізація програми, задоволення нормативних вимог. Методичні вказівки перетворюються в таких умовах в закон, директиву, що не допускають яких-небудь виключень.
Для такого стилю взаємодії не характерне прагнення йти за інтересами і бажаннями дітей, враховувати їх настрій, встановлювати довірчі стосунки. У рамках цієї моделі особливе значення має формування у дітей "навичок хорошої поведінки" (не бігати, не шуміти, не кричати, не ламати і так далі). Основою педагогічного процесу є фронтальні форми роботи з дітьми (заняття за шкільним типом).
Авторитарна педагогіка характеризується такими способами впливу дорослого на дитину, як: настанови, нотації; вказівки; контроль; покарання і окрик. У рамках авторитарної педагогіки ідеальна дитина раннього віку - це така дитина, яка акуратно їсть і ходить в туалет, добре спить, не плаче, вміє себе зайняти і виконує інструкції дорослих, має певні знання.
Авторитарна модель виховання призводить до того, що діти починають повністю залежати від дорослого в рішенні будь-яких проблем, підкорятися чужим впливам; залежати від зовнішнього контролю; пригнічувати свої почуття, ініціативу, індивідуальність, самостійність; поводитися по-різному в ситуаціях спостереження за ними дорослих і тоді, коли спостережень немає; ігнорувати покарання; бути такими, як всі.
Авторитарна модель виховання породжує ілюзорну впевненість дорослих в ефективності виховних дій. Насправді вона призводить до взаємного відчуження дорослих і дітей, до появи дитячого негативізму.
Альтернативу авторитарної моделі виховання представляє особистісно-орієнтована педагогіка. Її метою є розвиток особистості дитини. Завдання дорослих - створити умови для розкриття потенційних можливостей кожного малюка, вселити впевненість розвинути ініціативність і допитливість, формувати позитивне самовідчуття.
Основне значення в педагогічному процесі надається не зайняттю шкільного типу, а грі, яка стає основною формою організації дитячого життя. Вміння і навички у рамках цієї моделі розглядаються не як цілі, а як засоби розвитку дитини.
Взаємовідносини з дітьми дорослий будує на основі рівноправ'я і співпраці. Дорослий не підганяє малюка під стандарт, не міряє всіх однією міркою, а сам пристосовується до індивідуальних особливостей кожної дитини, виходить з її інтересів, враховує її характер, переваги.
Для особистісно-орієнтованої педагогіки характерні такі способи взаємодії дорослих з дітьми: співпраця; співпереживання; підтримка; визнання прав і свобод дитини, гнучке введення обмежень. Ці засоби спрямовані на те, щоб забезпечити дитині психологічну захищеність, розвивати в ній індивідуальність, встановлювати позитивні взаємозв'язки з дорослими і з однолітками. Дорослий вибудовує свої дії так, щоб не пригнічувати ініціативність і самостійність дітей.
Взаємодія з маленькою дитиною за особистісно-орієнтованою моделлю сприяє тому, що дитина вчиться почувати себе упевнено, не боятися помилок; поважати себе та інших, бути щирою (самою собою), думати самостійно, адекватно виражати свої почуття, розуміти і співчувати іншим.
Вихователь надає кожній дитині допомогу в розкритті її внутрішнього світу, в побудові власної особистості. Такі взаємовідносини вимагають від дорослого великих внутрішніх зусиль, а часто і перебудову своїх поглядів на процес виховання і свою роль в нім.
Особистісно-орієнтована педагогіка пред'являє особливі вимоги до особистості вихователя. Найважливішими з них є емоційність, позитивне прийняття іншої людини, емпатія і щирість.
Емоційність - якість особливо необхідне в спілкуванні з маленькими дітьми. Чуйність, жива міміка, теплота, виразна мова дорослого викликають прихильність до нього дітей, народжують відгук, сприяють встановленню в групі благополучного клімату. У спілкуванні з таким педагогом дитина набуває власного емоційного досвіду.
Позитивне прийняття іншої людини має на увазі позитивне відношення до дитини без яких-небудь умов. Але в той же час дорослий може виражати дитині не лише позитивні, але і негативні почуття, але не має права ображати її.
Емпатія - це здатність приймати точку зору іншої людини, її почуття, переживання. Емпатія вимагає вміння слухати дитину, спостерігати, розуміти не лише її слова, але і те, про що вона умовчує або те, чого вона навіть не усвідомлює. В ході спілкування дорослий вислуховує дитину, говорить про своє розвміння, розділяє з нею радість, допомагає полегшити прикрість.
Щирість вихователя проявляється в тому, що він є присутнім в ситуації спілкування не формально, що його цікавлять думки і переживання дитини, що він відгукується на них правдиво і відкрито. Маленькі діти дуже чутливі до відношення дорослих. Інтуїтивно вгадують байдужість і недоброзичливість з боку дорослих.
Сучасний педагог як професіонал повинен: володіти культурою спілкування і культурою мовлення; добре знати вікові особливості маленьких дітей, мати уявлення про психологічні закономірності розвитку дитини на різних вікових етапах; мати відповідні навички догляду за дітьми раннього віку; знать сучасні освітні програми для дітей; уміти грати. Знати дитячу художню літературу, володіти навичками в різних видах художньо-естетичній діяльності.
Особиста адресованість звернень дорослого до дитини має особливе значення, оскільки малюк здатний сприймати звернення дорослих тільки тоді, коли вони адресовані до нього безпосередньо. Першою серед інших соціальних потреб у дитини виникає потреба в особовому спілкуванні з дорослими. І з перших днів життя таке спілкування грає вирішальну роль в нервово-психічному і фізичному розвитку дитини. Зайняття, в ході якого дорослий звертається не до кожного малюка, а до групи в цілому, менш ефективне. Потрібне індивідуальне звернення, присутність дорослого поруч, погляд в очі, ласкавий дотик [32, с.40].
Особливістю роботи з дітьми раннього віку є і те, що дорослий повинен спиратися на практичні дії дитини в конкретній ситуації. Мислення і мова дитини завжди бувають пов'язані з її безпосереднім досвідом. Її узагальнення і судження залежать від міри оволодіння предметними діями, тому чисто вербальні методи виховання і навчання - інструкції, пояснення правил, заклики до слухняності можуть бути незрозумілі дитині. Ця особливість дітей раннього дитинства пред'являє особливі вимоги до діяльності вихователя: мовне спілкування з дитиною має бути включене в контекст його реального життя, головне місце в якій займають дії з предметами[32, с.39].
Безпосередність та емоційність сприйняття навколишнього світу - є наступною особливістю маленьких дітей. Вони здатні зосереджувати свою увагу тільки на тому, що їм цікаве, що їх захоплює. Тому всі дії дорослих мають бути виразними, "заразливими і емоційними". Якщо дорослий сам захоплений зайняттям, то інтерес до цієї діяльності легко передається малюкові. Мова вихователя повинна мати яскраве емоційне забарвлення, супроводжуватися відповідними жестами, рухами, мімікою.
Емоційне залучення дітей до діяльності, включеність в неї самого вихователя, створюють "загальне смислове поле" взаємодії, стимулюють активність кожної дитини. Все це дістало назву особистісно-орієнтованої взаємодії дорослої з дитиною.
Як відомо існує безліч способів особистісно-орієнтованої взаємодії дорослого з дітьми раннього віку, одним, з яких являється встановлення довірчих стосунків з дітьми та їх емоційна підтримка. Потреба в увазі і доброзичливості виникає одній з перших і базується на любовному відношенні до дитини її близьких. Потреба в доброзичливій увазі складає основу людських взаємовідносин. Вона спонукає малюків до емоційних контактів з дорослими. Встановлення довірчих стосунків є спеціальним завданням педагогів, працюючих з дітьми раннього віку, оскільки маленькі діти вважають за краще вступати в контакт переважно з близькими дорослими і часто побоюються сторонніх людей.
Маленькі діти по-різному виражають потребу в ласці дорослого. Деякі діти уникають тілесного контакту навіть з близькими людьми, а інші - самі йдуть на спілкування з педагогом. Особливо часто дитина прагне отримати ласку та увагу, коли випробовує дискомфорт. Дитячі прикрощі можуть виникати від фізичного погіршення здоров'я, від невміння щось зробити, від конфліктів в сім'ї. Завдання вихователя - постаратися зрозуміти почуття дитини і допомогти їй їх полегшити.
Жодне почуття не має бути знехтуване і знецінене. На всі почуття дитини дорослий повинен відреагувати і, по можливості, допомогти їй впоратися з ним. Підтримка потрібна малюкові і тоді, коли вона дивується або радіє чому-небудь.
Іншим способом взаємодії дорослого з дитиною являється співпраця. Дорослі беруть участь в іграх і зайнятті дітей і є рівноправними партнерами в діяльності. Це означає, що вихователь не займає позицію "над дитиною", диктуючи що він повинен робити, а вибирає позицію "ока на одному рівні" [32]. Голос дорослого не повинен домінувати, пригнічуючи природний шум в групі. Діти можуть вільно виражати свої почуття, бажання.
Вихователь не нав'язує дітям той або інший вид діяльності, а пропонує, намагається зацікавити цією діяльністю кожного. Дорослий хвалить за старання і наполегливість тоді, коли вони з гордістю демонструють результат своєї роботи або здійснюють хороший вчинок. Підтримка дорослого повинна виражатися не лише в тому, що він співпереживає дитині, хвалить, пестить. Вона потрібна і тоді, коли потрібно корекцію його дій і вчинків. Зауваження дорослих мають бути делікатними, відноситися до дій, а не до особистості дитини [18, с.123].
Наступним способом взаємодії педагога з дитиною є спосіб залучення дітей в різні види діяльності. Дорослий стикається з проблемою відмови дитини, від якого-небудь виду діяльності (спільної гри, образотворчої, музичної тощо). У цій ситуації можливі різні варіанти поведінки дорослого, але головне - індивідуальний підхід до дітей та інтуїція вихователя [13].
Обговорення як спосіб вирішення конфліктних ситуацій. Навчання дітей вирішувати конфлікти через обговорення допомагає їм ладнати один з одним. Обговорення використовується з дітьми, які можуть словами висловити своє бажання. Якщо конфлікт виник між найменшими, які ще не здатні домовитися один з одним, дорослому слід відвернути увагу дитини на щось цікавіше. У цьому віці діти швидко перемикаються і легко забувають прикрощі. [1, с.33].