Материал: shpora

42. Утворення Галицько – Волинської держави як результат феодальної роздробленості. «Галицько – Волинський літопис»

Кінець XI -- середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається, і на теренах Русі з'яв­ляються окремі самостійні князівства та землі. Так, якщо у XII ст. утворилися 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50. Великий князь Київський фактично втрачає значення глави давньоруської держави, хоча боротьба за київсь­кий «стіл» між князями не припиняєтеся.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, зумовленим об'єктивними причинами, зокрема й економічного характеру. Однією з найважливіших з них було зростання та зміц­нення великого феодального землеволодіння. Базуючись на на­туральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, во­но посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньо­руських земель.

Галицько-Волинське князівство утворилося лише наприкінці XII ст. в результаті об'єднання князем Романом Мстиславовичем Волинського та Галицького князівств (1199 р.). Це був початок створення нової ранньофеодальної держави на теренах України. Вже у першій половині XIII ст.., це було велике феодальне об'єд­нання, в яке входили не лише Галицька та Волинська землі, а й Поділля та частина Київщини разом з Києвом, де князь Данило Романович поставив свого намісника. Економічний розвиток цих земель характеризувався тими ж особливостями, що й розвиток Київської Русі.

Протягом XIII—XIV ст. землі Давньруської держави пере­живають вельми важкі часи, пов'язані з татаро - монгольською навалою. Вже перші наслідки навали були катастрофічними для руських князівств, 3 74 міст колишньої Київської Русі було зруйновано 49, з яких 14 вже ніколи не піднялися, а 15 перетво­рилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'я­ного будівництва було досягнуто лише через 100 років, Зникла низка ремісничих спеціальностей, були втрачені секрети вироб­ництва деяких ювелірних виробів (емалі, зерні, черні). Руські землі надовго потрапили в економічну та політичну залежність від Золотої Орди.

Політична залежність полягала у тому, що князі повинні були з'являтися до Золотої Орди за спеціальними «ярликами» — гра­мотами, що давали право на князювання, Отримання такого «яр­лика» залежало не від прав на те чи інше князівство, а від пода­рунків та інших умов.

Проте втрати від монголо-татарської навали та тягар від «іга» не були однаковими для різних земель Русі. Найбільшої шкоди зазнала Північно-Східна Русь, найменшої—розташоване на пів­денному заході Галицько-Волинське князівство. І хоча Данилові Романовичу (Галицькому) довелося їхати в Орду по ярлик, тобто визнати над собою владу золотоордипських ханів, його землі пе­ребували в меншій залежності порівняно з іншими руськими зем­лями. Тому й господарство тут в основному зберігало поступо­вий характер. Відроджувалися розорені Батиєм старі міста. Торговельні центри та основні торгові шляхи по­ступово переміщуються до галицько-волинських міст, набувають значення такі міста, як Львів, Луцьк, Галич, Холм, сюди приїз­дять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції.

Данило Галицький веде непримиренну боротьбу з монго­лами, намагається організувати хрестовий похід проти них, звер­тається до західноєвропейських правителів та до Папи Римсько­го. Але його намагання виявилися марними, ідея хрестового по­ходу не отримала підтримки на Заході. У власних землях бороть­ба з татаро-монголами ускладнювалася неодностайністю населення у ставленні до них. Так, у деяких регіонах населення нада­вало перевагу безпосередньому підпорядкуванню завойовникам перед власними князями. Це призвело до того, що Данило Галицький був змушений воювати проти своїх же племен, що не визнавали його владу і підкорялись лише Золотій Орді. На думку істориків саме це викликало другий похід ханів Золотої Орди на руські землі. Після розгрому татаро-монгольських військ на Синіх Водах (1362 р.) військами трьох сусідніх народів — українсь­кого, білоруського та литовського — українські землі були звільнені від їх панування, але підпали під панування інших завойовників.

43. Економічний розвиток українських земель у складі Польщі та Литви. Висвітлення цих процесів у документах («Литовські статути», «Устава на волоки»)

Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли дер­жава досить швидко розпадається і на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства та землі.

Процес розпаду Давньоруської держави був закономірним, обумовлений об'єктивними причинами, у тому числі й економіч­ного характеру. Однією з найважливіших із них було зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкну­тість, воно посилило владу місцевих бояр та князів, створило пе­редумови економічної самостійності та політичної відокремлено­сті давньоруських земель.

Як відомо, велике феодальне землеволодіння формується різни­ми шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням но­вих земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Не менш важливою причиною була зміна кон'юнктури та за­непад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг у греки». У цей час половці фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, нищівного удару тра­нзитній торгівлі через Київ було нанесено двома подіями світово­го значення: по-перше, Візантія, позиції якої слабшали, у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, Хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язавши Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ втрачає значення основного торговельного центру, що зумовлює певною мірою й втрату політичної ваги, його відносний занепад та посилення інших міст – Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі, Новгорода, Смоленська тощо. При цьому не слід забу­вати, що зростаючі на торгівлі міста стають джерелом фінансо­вих доходів, опорою політичного впливу.

Саме ці причини обумовили появу нового центру політичного та економічного життя, спадкоємиці Київської Русі, першої держави, що існувала лише на українських етнічних землях — Галицько-Волинської держави, яка упродовж півтора століття відігра­вала надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. На жаль, нескінченні феодальні міжусобиці, свавілля бояр, постійне втру­чання сусідніх держав не дали можливості зберегтися цій держа­ві, падіння якої призвело до багатовікової втрати української державності. Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Уже в другій половині XIV ст. під владою Литви опинилися вся Білорусь, частина земель Росії та значна територія України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяслав­щина, Поділля.

Руські землі з економічного та культурного погляду стояли вище Литви, що обумовило надзвичайно сильний вплив східно­слов'янських народів на завойовників. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила», що пояс­нює відносно мирне приєднання українських земель. Загалом, українці досить схвально ставилися до цього акту, адже він спри­яв обороні краю від набігів татаро-монголів.

Норми руського права, руські назви посад, станів, система ад­міністрації та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. В цих умовах Волинь, Поділля та Наддніпрян­щина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але ситуація змінилася після Кревської унії Литви з Польщею (1385 р.). Протягом XIV — першої половини XVI ст. українські землі у складі Литовської держави зазнали глибоких політичних та соціально-економічних змін.

Як відомо, ще в середині XIV ст. землі Галичини були захопле­ні Польщею, і відразу ж розпочався процес покатоличення та опольщення місцевого населення. Унія між Польщею та Литвою від­кривала можливості для польської шляхти поширити свої володін­ня та вплив на всі українські землі, але остаточно цієї мети Поль­ща досягла лише після Люблінської унії (1569 р.), після утворення єдиної Польсько-литовської держави — Речі Посполитої.

Литовські Великі князі та польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони роздавали грамоти на воло­діння землями з правом експлуатації селянства, яке тут прожива­ло. Права феодалів закріплювалися в державних актах — Литов­ських статутах 1529, 1566, 1588 рр., а також у численних приві­леях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від повинностей і податків.

Феодальна земельна власність була фундаментом усієї систе­ми експлуатації. З розвитком великого феодального землеволо­діння найтісніше пов'язувався процес поступового покріпачен­ня селянства. Наділений землею селянин ставав особисто залеж­ним від феодала, був змушений віддавати йому частину вироб­леного ним продукту. У Польському королівстві ще в 1347 р. бу­ло законодавче оформлено покріпачення частини селянства, а через кілька років дія цього статуту поширилася на Галичину. В Литві остаточне покріпачення селян закріпив Литовський ста­тут 1588 р. За селянами зберігалося лише право на володіння ру­хомим майном, необхідним для виконання повинностей на земе­льних наділах, якими вони користувалися.

44. Передумови Індустріалізації господарства та зародження інститутів ринкової економіки в країнах Західної Європи(Кінець XV-XVI ст)

XVI — XVII ст. в еволюції європейської цивілізації були пері­одом переходу від феодального до індустріального суспільства. Зміст цієї перехідної епохи полягав у розкладі феодальних від­носин і формуванні передумов індустріалізації господарства, за­родженні інститутів ринкової економіки.

Головною причиною переродження феодальних відносин у ринкові виступила неадекватність форм організації феодального господарства умовам його відтворення й подальшого розвитку суспільства. У надрах феодального суспільства як цілковито об'єктивне явище відбувалася еволюція господарського розвитку В напрямі поступового витіснення натуральної форми господар­ства товарною. Криза натуральної системи господарства була по­чатком становлення господарства ринкового типу.

Розклад феодального господарства був пов'язаний з такими процесами, як розвиток товарного господарства, формування великих капіталів, перетворення феодальної земельної власно­сті на об'єкт купівлі-продажу, використання найманої робочої сили, посилення майнової та соціальної диференціації тощо.

Передумови індустріалізації господарства та зароджен­ня інститутів ринкової економіки складалися в другий період європейського феодалізму в країнах Північно-Західної Євро­пи (Англії, Нідерландах, Франції). Головними з них були: просте товарне виробництво, купецько-лихварський капітал, руйнація натуральних форм феодального господарства, реміс­ничих цехів, купецьких гільдій, грошова рента, становлення внутрішніх національних ринків. Створенню загальноєвро­пейського товарного та грошового ринку сприяла міжнародна торгівля. У країнах Західної Європи початок переходу від феодального до капіталістичного господарства поклали зміни у сфері матері­ального виробництва, стані та характері розвитку продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і зовнішнього ринку, що сформувалися на межі XV і XVI століть.

На кінець XV ст. економіка феодального господарства в краї­нах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське господарство. Швидко зростає економіч­на роль феодальних міст, які стрімко розвиваються, а в них -ремісничого виробництва, що перетворюється на дрібнотоварне, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня Та зовнішня торгівля, зростає роль грошей. Зростання ринку, втя­гування сільського господарства в товарно-грошові відносини лягає в основу цих процесів.