Материал: shpora

102. Вплив міжнародно – інтеграційних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50 -70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі.

Загального передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950—-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже — зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною;

• розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгор­тання «холодної війни»;

• уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії;

• наявність спільних історико-цивілізаційних, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загаль­нокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Черчілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи па зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав «великий англієць», дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в черв­ні 1947 року заснували Комітет європейської економічної спів­праці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 ро­ку. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започат­кувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі:

• формування наднаціональних інститутів па західноєвро­пейському просторі;

• утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західно­ європейського регіонального блоку;

• становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капі­талу та підприємництва;

—визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи;

• перспектива створення єдиного парламенту та уряду Захід­ної Європи;

• вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Загалом європейський інтеграційний процес у повоєнний пе­ріод має таку хронологічну послідовність:

• 1944 р. (Лондон)— прийняття урядами Бельгії, Нідерлан­дів і Люксембургу рішення щодо створення митного союзу;

• 1948 р.— оформлення митного союзу під назвою «БЕНІ­ЛЮКС», у межах якого скасовуються відміна обмеження па експорт-імпорт промислової продукції, вільне пересування робочої сили та вільний обіг капіталу;

-1948 р.— домовленість щодо створення митного союзу між Францією та Італією (набрала чинності від 1950 року);

• 1952 р. (Париж)-— створення Європейського об'єднан­ня вугілля і сталі (ЄОВС): Франція, ФРН, Італія та країни Бені­люксу;

• 1957 р. (Рим)— створення Європейського економічногоспівтовариства (ЄЕС) («Європа шести»): Франція, ФРН, Італія, Бенілюкс, на засадах чотирьох свобод Римського договору, а са­ ме: вільного руху товарів між країнами-учасниками; вільної міг­рації робочої сили всією територією ЄЕС; вільного переміщення капіталу та свободи підприємництва, тобто права безперешкод­ного створення власних фірм, падання послуг у межах Співтова­риства;

-1960-ті роки створення інституціональної структури ЄЕС, тобто міждержавних регулювальних органів, а саме: Рада Європи — порадчий орган, репрезентований главами держав і урядів, головним завданням якого є розроблення стратегії еко­номічного і соціального розвитку країн ЄЕС; Рада міністрів країн-учасшщь; Комісія ЄЕС, що мала представляти Співтова­риство у міжнародних відносинах та організаціях; Європейсь­кий парламент— орган з розроблення рекомендацій інтеграцій­ної політики;

- 1960 р. — створення Європейської асоціації вільної торгів­лі (ЄАВТ) у складі Великої Британії, Данії, Австрії, Швеції, Нор­вегії, Швейцарії, Португалії. Основою цього утворення було про­голошення безмитного обігу товарів за відсутності інституціо­нальної структури. Уже за кілька років це утворення розпалося, а країни, що до нього входили, приєдналися до ЄЕС.

Відомий дослідник економіко-інтеграційпих процесів Дж. Вайнер у праці «Питання про митні союзи» (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт сіає мож­ливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмін­ностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конку­рентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться замінити вітчизняні товари па конку­рентоспроможний імпорт із країн-партнер і в, тоді як відмінно­сті в структурі виробництва всередині союзу змушують відмов­лятися від продукції партнерів на користь дешевшого імпорту

ЗЗОВНІ.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рів­них умов, чим нижчими є транспортні витрати в країнах — учас­ницях союзу, тим більшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими мож­ливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричинювати переспрямувашія зовні­шньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів, як відомо, має певні відмінності. Якщо в першо­му випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного рин­ку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів ви­робництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов виснов­ку, що свобода переміщення факторів виробництва с вигідною для країн-учасииць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбу­вається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мо­більність факторів виробництва між країнами — учасницями ін­теграційної зони і зовнішнім світом є обмеженою, зниження доб­робуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції на переспря­мувашія потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції — Р. Ліпсі — зазначав, що ефект зростання добробуту від створення мит­ного союзу має залежати від співвідношення частки у внутріш­ньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За реш­ти рівних умов, чим вищою у споживанні є частка місцевої про­дукції і чим нижчою — частка імпорту з країн — не членів сою­зу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок створення митного союзу. Цс пояснюється тим, що заміна това­рів внутрішнього виробництва па товари країн-партнерів по сою­зу зумовить розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до переспряму-вання їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в мит­ному союзі, що приводить до розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних та­рифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джоисоном. Ці дослідники зазна­чали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з односторонньою відміною тарифів, яка ліпше стимулює розши­рення торгівлі, не зумовлюючи переспрямувашія зовнішньотор­говельних потоків.

103. Розвиток економічних систем змішаного типу та його відображення в економічній думці у другій половині XX ст..

Період 50—70-х років XX ст. у розвитку світового господар­ства ознаменувався низкою фундаментальних зрушень, які пер­шою чергою позначилися на структурних конструкціях еконо­мічних систем національних економік провідних країн світу. Спершу світова економічна криза 1929—1933 років, а згодом Друга світова війна деформували й мінімізували дієвість ринко­вих механізмів регулювання капіталістичного відтворення, від­так у повоєнний період відбувається пролонгація функціонуван­ня системи регульованого капіталізму й подальше поширення ідей дирижизму, кейнсіапства, інституціоналізму, що сприяли обгрунтуванню його фундаментальних засад. Спостерігається збереження економічними системами ознак ета­тизм — дер­жавного я економічні відносини. У цей період ета­тизм трансформується в пеоетатизм і стає одним із елементів змішаних економічних систем, котрі в різних модифікаціях вті­лювалися окремими країнами.

Змішана економіка, сформована у 1950— 1960-х роках в усіх розвинених країнах, була представлена як приватним, так і державним секторами економіки. У відмінностях моделей змішаної економіки залежно від країни та групи країн просте жувалися певні особливості.

Так, у групі, до якої входила біль­шість країн Західної Європи, переважав так званий неоета-тистський варіант змішаної економіки. Його характерними рисами були націоналізація як головний шлях утворення дер­жавного сектора, система впливів держави на приватне під­приємництво з метою пришвидшення його науково-технічної перебудови, а також комплекс соціальних завдань, що їх мала вирішувати держава. Найяскравіше цей варіант був реалізова­ний у Франції.

Розглядаючи структурні зміни у світовому господарстві, слід наголосити низку моментів. Після Другої світової війни світове господарство складалося з економічно розвинених країн, держав соціалістичного табору та країн, що розвива­ються.

Основними факторами розвитку світового господарства бу­ли: розвиток науково-технічного прогресу; поглиблення всесвіт­нього поділу праці; інтернаціоналізація виробництва.

Загалом відповідно до вимог повоєнного часу, у відповідь на деструктивні впливи й наслідки Другої світової війни по-новому формувалася світова інфраструктура господарства: ком­плекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій); розширялися і набували нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин.