Материал: shpora

80. Основні тенденції господарського розвитку Франції наприкінці XIX – початку XX ст.

У середині XIX ст. Франція за рівнем промислового розвитку посідала друге (після Англії) місце у світі, але наприкінці XIX ст. вона відстала від США та Німеччини і перейшла на четверте місце.

Важливою причиною уповільнення темпів економічного розвит­ку Франції була традиційна структура її промисловості, в якій пере­важали підприємства, що виробляли предмети розкоші (модний одяг, парфумерію, ювелірні вироби тощо). Це зумовлювало існу­вання дрібних підприємств та стримувало концентрацію промисло­вого капіталу; ця сама причина певною мірою пояснює вузькість внутрішнього ринку країни. Проте вузькість внутрішнього ринку посилювалася також демографічною структурою Франції, у якій пе­реважало сільське населення, господарство якого здебільшого мало парцелярний характер, що унеможливлювало розвиток його товар­ності та сприяло збереженню напівнатуральних рис.

Промисловість країни завжди відчувала нестачу сировини та палива, особливо вугілля; привізна сировина значно підвищувала собівартість французьких товарів, знижувала конкурентоспро­можність їх на світовому ринку. У період, що розглядається, си­туація значно погіршилася у зв'язку з поразкою Франції у Франко-Пруській війні, в якій вона зазнала значних матеріальних та територіальних збитків. Німеччина анексувала два найбільші промислове розвинуті департаменти Франції – Ельзас та Лота­рингію, де розташований найбільший в Західній Європі залізору­дний басейн.

Відчутними були й інші втрати: воєнні видатки становили близько 16 млрд. фр., Франція повинна була у короткий термін сплатити 5 млрд. фр. контрибуції. Війна забрала життя 1,5млн французів, або 3,5% населення, що також негативно вплинуло на внутрішній ринок країни, а отже й на обсяги виробництва. Все це певною мірою стримувало концентрацію промислового капіталу та утворення монополій. Проте у зв'язку з мілітаризацією економіки, викликаною протистоянням провідних країн світу та ство­ренням воєнно-політичних блоків, на початку XX ст. відбувають­ся значні зміни в розвитку важкої промисловості, країна досягає певних успіхів у розвитку автомобілебудування, авіабудування, суднобудування. Так, за рівнем розвитку автомобілебудування Франція займає друге місце у світі (після США). Зростають на початку сторіччя й обсяги виробництва чавуну та сталі, видобут­ку вугілля, але загалом темпи економічного розвитку країни за­лишаються низькими.

Досить інтенсивно у Франції формується фінансовий капітал, але для отримання вищих прибутків, французькі банкіри все в бі­льших масштабах вивозять капітал за межі країни, переважно у вигляді позичок, під високий банківський відсоток. Так, у 1908 р. у французьку промисловість було вкладено 9,5 млрд. фр., а в об­лігації та закордонні цінності – 104 млрд. фр., що негативно вплинуло на економічну ситуацію. У країні значно зросла кіль­кість рантьє, які вкладали гроші в іноземні позики й без якого-небудь ризику отримували відсотки за цінними паперами. Про­шарок рантьє напередодні першої світової війни у Франції стано­вив близько 15% населення.

Будучи третьою колоніальною державою світу, Франція не використовувала свої колонії як сировинні бази та ринки збуту, вони, навпаки, були значним об'єктом видатків державного бю­джету, вимагаючи значних коштів на утримання чиновників та значних воєнних сил.

81. Роль реформ 1848 р. Та 1861 р. У становленні ринкових відносин в Україні. Українська економічна думка про необхідність та труднощі реформування національного господарства.

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії малі багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної ме­режі та розширення ринків збуту для капіталістичного виробник тва. Разом з тим методи запровадження зазначених реформ ) економічне життя обох країн обумовлювали довготривале іспу вання пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальму­вали господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.

Щодо західних територій України, що входили до складу Ав­стро-Угорщини, то законами Угорського сейму та Віденського парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повин­ності селянства Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни сталії вільними громадянами, власниками земельних наділів, було роз­ширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщи­ками.

Вирішення земельного питання в ході реформи було здійсне­но па користь останніх, зберігши їхню власність у попередніх розмірах і навіть збільшивши її. Але, незважаючи на це, пореформений розвиток сільського господарства західних земель України супроводжувався поступовою товаризацією його основних галу­зей та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Про­гресивні зрушення виявилися, зокрема, у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні товар­ності сільськогосподарського виробництва (особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Ви­сокі темпи розвитку були притаманні також ряду промислових галузей, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості тощо.

Стосовно Селянської реформи 1861 р. в Росії слід зазначити, що вона також помітно прискорила процес трансформації суспіль­ства в бік його капіталістичної диференціації. Реформа стала переломним моментом в історії розвитку країни. Протягом кіль­кох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі— і в Україні, виникли та утвердилися нові, ринкові відносини.

Особливістю Маніфесту 1861 р. було те, що він став першим кроком до поетапних, хоча часто непослідовних, змін у суспіль­стві, які відбувалися протягом другої половини XIX — початку XX ст. Економічні зрушення (скасування панщини та позаеконо­мічних форм примусу, перетворення землі на об'єкт купівлі продажу, наділення селян землею) доповнювалися змінами в по­літичному (особиста незалежність селян від поміщиків) й адміністративному (селянське самоврядування, просвітницька діяль­ність земств) механізмах, соціальному житті суспільства.

Адміністративні перетворення після селянської реформи 1861 р. стали важливими віхами на шляху капіталістичної модер­нізації суспільства. Протягом 60-х рр. XIX ст. були проведені та­кож земська і судова реформи, запроваджено селянське самовря­дування. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетво­рення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори ско­рочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічно­го переозброєння армії.

Підготовлені та проведені, в основному представниками кон­сервативних кіл дворянства, реформи мали серйозні вади: чис­ленні пережитки феодально-кріпосницької системи, майже недо­торкане поміщицьке землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили особли­вості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від замкненого феодального господарства до капіталістичних мето­дів ведення останнього

Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господар­ства України після_ 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її характерними ознаками є: по-перше, утілен­ня в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації— «революції згори»; по-друге, вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; по-третє, пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки; по-четверте, збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існу­вання нового та попередніх устроїв, а також порушення однорід­ності економічного простору, ускладнення соціальних та полі­тичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефо­діївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обмежується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складніший характер. До 1857 р., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демократичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали безземельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянські ліберали виступали за збереження поділу землі як об’єкта господарювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створення умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною перешкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною земельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщицьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної власності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-крі­посницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.