Материал: shpora

119. Зміна галузевої структури вир-ва та становлення і роз-к теорії постіндустріального сус-ва.

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільст­ва зумовив становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції постіндустріального суспільства покладе­но теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера —- розподіл усього суспільного розвитку натри етапи: доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У до індустріальному суспільстві ви­значальною була (а в багатьох країнах країн залишається і сього­дні) сільськогосподарська сфера, з церквою та армією як голов­ними інститутами суспільства; в індустріальному — промисло­вість, із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріаль-ному — сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження.Виникнення постіндустріального суспільства пов'язане пере­дусім із тими змінами, що відбуваються в економіці, професійній системі та соціальній структурі, і зумовлені новою роллю науки та техніки — відбувається докорінна зміна структури вироб­ництва (панування третинного та четвертинного за межами тре­тинного секторів) та структури зайнятості (значна частка зай­нятих, що має тенденцію до зростання, припадає на третинний та четвертинний сектори сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального су­спільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американсь­ким соціологом Д. Беллом.

Д. Белл подав концепцію постіндустріального суспільства як теорію соціальних змін, що можуть статися в суспільстві най­ближчими десятиліттями перш за все внаслідок розгортання вже помітних тенденцій випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі та перебудови суспіль­ства, організованого за «економізованою» моделлю в напрямі моделі «соціологізованої».

Д. Белл розглядав становлення пост індустріального суспіль­ства як переважно еволюційний процес, у результаті якого інду­стріальний світ не руйнується, а радше збагачується додатковими рисами.Найголовніша праця Д. Белла — «Прийдешнє постіндустріаль-не суспільство» (1973) — це завершенне теоретичне дослідження, в якому проблема постіндустріалізму розглядається в усіх її ви­явах: від аналізу джерел концепції до вивчення політичних і культурних процесів, що супроводжують становлення нового су­спільства. Фундаментальними складовими теорії пост індустріаль­ного суспільства є такі: домінування підходу, що грунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва; принцип доміну­вання технологічних аспектів організації суспільного виробницт­ва над оцінкою класової структури поширено не лише на історич­ну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного роз­витку сучасних суспільств.

Головну роль у становленні пост індустріальної теорії відіграла інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в тому, що абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах історичної школи), за нових умов видозмінила­ся в структуризацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх закономірностей господарського розвитку, котрі не за­лежали від соціальної та політичної системи тієї чи іншої країни.

Ще наприкінці 40-х років XX ст. у працях американського економіста К. Кларка «Економіка у 1960 році» та французького суспільствознавця Ж. Фурастьс «Велика надія XX століття» були сформульовані найваоїсливіий методологічні принципи теорії пост індустріального суспільства — розподіл усього суспільного виробництва на три сектори: первинний (сільське господарство та видобувна галузь), вторинний (промисловість та будівництво), третинний (сфера послуг).

121. Трансакційний сектор ек-ки, теорія прав власності та трансакційних витрат. Теорема р.Коуза.

Трансакційні витрати — це витрати, що забезпечують пере­хід прав власності із одних рук до інших і охорону і$их прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційиі витрати не пов'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпе­чують трапсакгі/ю.

Уперше поняттям «трансакційних витрат» скористався Ро-нальд Коуз. У своїй статті «Природа фірми» (1937) він визначив трансакційиі витрати як витрати функціонування ринку.У середині ХХ-го ст. трансакціпні витрати переважна біль­шість вчених розуміє інтегрально, як втрати функціонування си­стеми. Трапсакціпні витрати — це витрати, ідо виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності за умов непов­ної інформації або підтверджують їх за тих самих умов.У зв'язку із виявленням трансакційних витрат можна вести мову і про трансакцій ний сектор економіки. Якщо донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення еко­номіки в межах інституціошільної структури то у 1937 р. Р. Коузу вперше вдалося пору­шити і частково розв'язати питання, яке традиційна теорія навіть не ставилася: чому існує фірма, якщо є ринок. Ще однією фундаменталь­ною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчі­ана та Г. Демсетца, розуміють усю сукупність норм, що регулю­ють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлю­ватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальни­ми механізмами . Заснований Коузом напрям економічної науки діс­тав назву «проблеми соціальної вартості. Праця Р. Коуза була спрямована проти панування в економіч­ній теорії тенденції усюди, де тільки можна, шукати так звані «провали ринку» й закликати до державного втручання з метою подолання їх. У ній він також запропонував новий поворот дис­кусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Висновки, що підтверджують радикальніш вплив витрат із діловодства, — основний результат аналізу Р. Коуза, Якоюсь мі­рою парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства дістав назву «теореми Коуза», згідно з якою «якщо права власності, чітко визначені і траисакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробниц­тва) залишатиметься незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності». Нині теорема Коуза вважається одним із найяскравіших досягнень економічної думки повоєнного пе­ріоду.Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона висвітлює економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза знімає з ринку звинувачення в «провалах». По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти —- недостатня підстава для держав­ного втручання. Йому вдалося досягти багато чого. Зокрема, Р. Коузу вдалося пояснити структуру й еволюцію інститутів, ви­ходячи із понятгя трапсакційних витрат. Саме у відсутності рин­кових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат, Коуз вбачає головне лихо постсоціалістичних країн.

122. Інтеграція Європи та особливості економічного роз-ку в її умовах.

Важливим чинником економічного розвитку є інтеграційні процеси, що відбу­ваються в різних формах, зокрема економічна інтеграція. «Міжнародна економічна інтеграція — це взаємопристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювально-го процесу в інтернаціональних масштабах». . Це не лише масш­таби міжнародної торгівлі - - економічної діяльності, а й охоплювані сфери, рівень і усталеність взаємодії національних економік.Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п'ять ступенів, або послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний, або спільний ринок; 4) економічний союз: 5) економічніш та валют­ний {монетарний) союз, чи повніш економічніш союз. Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн реаль­но пройшла перші чотири із зазначених етапів -— Європейський Союз. Саме прикладом міждероісавногд регіонального об'єднання як важливої частини міжнародної економічної системи є Європей­ське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідер­ланди та Люксембург), то від 1 січня 1995 р. їх було вже 15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірлан­дія, у 1981 р. - - Греція, а в 1986 р. - - Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 року до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн: Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Кіпр і Мальта, тож нині їх 25.

Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної ін­теграції має завершитися формуванням справді єдиного економіч­ного союзу(ЕС).В Європі єдиний ринок із вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої си­ли було створено до початку 1993 року. Одразу було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за стислий термін, до початку 1999 року.У межах ЄЕС його учасникам до початку 1980-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та спеціалізацію її за країнами. Як наслідок, Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН — вантажних автомобілів, чоловічого одягу. Нині ЄС перетворився на один із голов­них центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 сві­тового товарообігу країн з ринковою економікою. ЄС також пе­ревищив показники США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.

123. Становлення господарської сис-ми радянського типу та теоретичне осмислення її засад в працях укр.Економістів.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку ра­дикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Економічна політика, що її проводили на цьому етапі, дістала на­зву політики воєнного комунізму. Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою ві­домих українських і тих, що працювали тут, учених-економістів, які після Лютневої революції сподівалися втілити свої наукові ідеї на реформаторських засадах розбудови нового суспільства, а після встановлення радянської влади — на шляхах згоди з нею. Серед цих науковців були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуць-кий, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесен-ко та багато інших. Що ж до другої течії суспільно-економічтюї думки в Україні, котра склалася в роки радянської влади як офі­ційна, то вона була представлена переважно державними, партій­ними та господарськими діячами, які вийшли з лав професіональ­них революціонерів і тією чи іншою мірою пропагували ідеї та програми Леніна, розробляли відповідні заходи економічної по­літики тощо, а також нечисленними професійними економістами-марксистами, лави яких у 1920-ті роки інтенсивно поповнювали­ся науковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігу­ри — В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеря-ков, X. Раковський, Д. Мапуїльський, М. Скрипник, Г. Петровсь-кий, Е. Квірінг, П. Любчепко, К. Сухомліп та інші, серед других — В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я, Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О, Алексан-дров, О. Адріяіюв, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білані та ін. Офіційна література всіляко пропагувалася в Україні ленін­ські положення щодо організації так званої продовольчої спра­ви. У виступах, статтях, брошурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкладки розглядалися не лише як зумовлені поточними завданнями (забезпечення ар­мії, виробничих центрів тощо), а й як пов'язані із програмни­ми настановами радянської влади у сфері соціалістичного будів­ництва. Однак ще напередодні жовтневих подій у серпні 1917 р. М. Туган-Барановський пропонує у завершеній ним у листопаді того ж року праці «Социализм как положительное учение» свій варіант глибокого аналізу нейтралістської системи соціалізму і попереджає про небезпечність її негайного запровадження. Туган-Барановський доходить висновку: «У иепідготовленому соціальному середовищі соціалізм замість стати царством свободи і загального багатства, має стати царст­вом рабства і загальних злиднів». Украй негативно ставилися до економічної програми більшо­виків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Вони попе­реджали, що націоналізація чи соціалізація землі може спричини­ти, як писав В. Косинський, «небувалі потрясіння, позбавить краї­ну останніх продуктів... послабить інтенсивність праці в селі, бо відіб'є у селян бажання працювати».М. Волобуев усе ж чітко висловив думку: автаркістський колоніальний характер економічної по­літики щодо України, який за умов Російської імперії призвів до нераціонального розвитку економіки республіки, перетво­рюючи її на сировинний придаток центральної Росії, не тільки зберігся за умов СРСР, а Й запроектований на далеку перспек­тиву. Глибоко проаналізувавши стан російської дореволюцій­ної економіки й роль України в ній, він наголошує, що ця еко­номіка була єдиною, на антагоністичній, імперіалістичній основі, але з погляду відцентрових сил пригнічених нею коло­ній (при цьому Україну він розглядає як високо розвинену країну, «колонію європейського типу») все одно була комплек­сом національних економік.